Іспанський варіант - Юліан Семенов
Він умів розмовляти з людьми, цей Штірліц. Він грав партію точно й без програшу.
Хаген, як і сподівався Штірліц, вирішив вести своє спостереження, не підключаючи апарат місцевого гестапо. Цього ильки й треба було Штірліцу. Йому потрібно було, щоб за Манцером не стежили ще два-три тижні.
(Військово-економічні заходи можна зберігати в таємниці, створюючи видимість виробництва звичайного військового майна. Плани виробництва в разі війни треба буде доводити тільки до офіцерів воєнної економіки. Їх судитиме військовий трибунал за розголошення військової таємниці».
З пам'ятної записки «І. Г. Фарбеніндустрі» «Мілітаризація економіки» від березня 1935 р.)
«Вольфу. Санкціонуємо операцію з льотчиком. Центр»
Бургос, 1938, 5 серпня
… Вода в басейні була то голуба, то зелена, і в цій синьо-зеленій воді плавали Мері Пейдж і Пальма.
— Голова зовсім не болить, любий? Я не можу спокійно дивитися на цей твій шрам. Чи все-таки ще болить?
— Розвалюється, коли не бачу тебе більше як два дні.
— Слава богу, що ти не сказав: «Розвалюється, як тебе побачу».
— Ці слова — для шлюбного життя, а ми з тобою вільні в коханні, як парламентарії!
— Ненавиджу слово «шлюбний». Пальма засміявся:
— Що, опошлили ідею?
Навколо них плавали люди, мабуть, усі добрі знайомі Яна, бо він жартував майже з кожним і ловив заздрісні погляди: жінок тут, та ще таких, як Мері, нечасто зустрінеш.
— Де ми будемо сьогодні ввечері? — спитала Мері.
— Я живу на першому поверсі, і завіски в мене тюлеві, а іспанські діти страшенно цікаві. А я тебе так довго не бачив: аж вісім годин. Тому в дітей буде неабиякий привід для цікавості.
— Я живу на другому поверсі, гардини важкі, темні, панські. Мені шкода бідолашних іспанських дітей, ми позбавляємо їх можливості задовольнити свою цікавість.
— До вечора.
— Я жду тебе. Ти зараз далеко?
— Ні. Недалеко. В межах Іспанії…
… Пальма зупинив машину біля входу в бар, і в дверях затримався, зустрівшись віч-на-віч з огрядним чоловіком, судячи по костюму і перснях — торговцем.
У дальнім кутку сидів Вольф, одягнений, як і Ян, у напіввійськову форму іноземних журналістів при штабі Франко. На лівій нагрудній кишені був прикріплений чорний металевий значок: «Військовий кореспондент».
За столиком, біля Вольфа, сидів підполковник з «Кондора» — Віллі Манцер.
— Хелло, Віллі, — сказав Пальма. — Хелло, сер, — кивнув він Вольфу. — Послухайте, Віллі, — весело спитав Ян, — вашого батька звуть Густав? Густав Адольф Манцер?
— Саме так звуть мого батька, — відповів льотчик і хотів уже випити коньяк.
Ян узяв його за руку:
— Ваш батько драпонув до Швейцарії.
— Тихше, — сказав Вольф, — тихше, колего… Ви підведете хлопця. Я не зважився йому про це сказати.
— Що? Що! Що?! — спитав Віллі, зразу ж переходячи на шепіт.
— Ваш батько володів парфюмерним магазином у Франкфурті-на-Майні?
— Так.
— Мені тільки що прислали швейцарські газети — ми їх одержуємо через Лондон. Ось погляньте. Ваші з гестапо, мабуть, одержать їх завтра.
Віллі розгорнув газету «Бернські новини». На другій шпальті був надрукований портрет його батька. Вгорі крупним шрифтом набрано: «Я не хочу нацизму, я хочу свободи». Манцер двічі прочитав статтю, потім протер очі й сказав:
— Маячня якась!
— А при чому тут ви? — здивувався Ян. — Батько втік, ну й чорт з ним. Ви воюєте, ви робите своє благородне діло.
— За такого батька, — сказав Вольф, — з цього славного німецького хлопця здеруть шкуру. Ви не знаєте, як розправляються в нього на батьківщині.
— А якщо я зараз піду і заявлю перший? — спитав Віллі.
— По-моєму, це буде дуже правильно, — мовив Ян, — і по-рицарськи.
— Вас першим же літаком відправлять до Берліна, — сказав Вольф. — А там — у концтабір.
— Ви так думаєте? — спитав Віллі розгублено.
— А ви? — спитав Вольф.
— Та ну, яка дурниця, — кинув Ян.
— Ні, не дурниця, — відповів Віллі.
— У вас перепустка на аеродром є? — спитав Вольф.
— Чого йому бракувало дома?! — бурмотів Віллі. — Це все жінки! Після того як померла мама, він зовсім з'їхав з глузду! Я так і знав, що він устругне якусь капость! Це ж кінець мені! Кінець!
— Перепустка на аеродром у вас є? — ще раз спитав Вольф.
— Я не долечу до Франції.
— Долетите до Мадріда.
— Там червоні.
— З новим літаком вас приймуть червоні, білі й зелені.
— Вони зіб'ють мене, коли я підлітатиму до Мадріда. Високо в небі з нашими швидкостями вони мене не дістануть, а коли я йтиму на посадку, вони пристрелять мене.
— Отже, перепустка у вас є? — повторив Вольф. — І ви можете вилетіти зразу?
— Це нелегко, але виходу іншого немає, доведеться.
— Проведіть мене з собою на аеродром, — сказав Вольф, — моїм американським читачам буде цікаво прочитати цей скандальний репортаж, а потім я вас зведу з батьком у Швейцарії. — І він відкрив свою папку — там лежала ракетниця. — Тут червона ракета, з нею ми з вами сядемо в Мадріді.
— А може, я дотягну до Франції?
— Навряд, — сказав Вольф.
— Чому? Взагалі можна, — сказав Ян, — хоча ризиковано — все вирішують метри.
Вольф підвівся й сказав:
— Зараз я повернусь.
— Куди він? — спитав Віллі.
— А чорт його зна.
— Чий він?
— Американець. Напханий грошима, з ним не пропадете…
Вольф вийшов з бару й підійшов до газетного кіоску. Він купив усі англійські й французькі газети. Ніяких повідомлень про Манцера-батька, що втік, не було. Чекаючи здачі, Вольф сердито почухав потилицю, і це побачив Штірліц, який сидів у машині.
Вольф повернувся в бар, сів за столик і кинув на стіл газети.
— Поки що спокійно, — сказав він, — може, ця газета й не дійде сюди.
— Все одно вони дізнаються, — сказав Віллі. — Не тепер — так уночі, не вночі — так уранці.
— Е, дурниці, — сказав Ян, — я готовий за вас поручитися перед Ріхтгофеном.
— При чому тут Ріхтгофен?! Усе буде вирішувати Лерст, Штірліц або Хаген.
У бар увійшов Штірліц, і Вольф помітив, як Манцер знітився.
Штірліц підійшов до їхнього столика, потиснув руку Пальмі, сухо вклонився Вольфу і з підкресленою прихильністю поплескав Манцера по плечі.
— У вас сьогодні немає вильоту, голубе? — мимохідь спитав він.
— Ні, — відповів Манцер. — А що?
— Нічого, я просто цікавлюсь. Будь ласка, загляньте до мене після обіду. Гаразд? Я чекатиму вас на третю годину…
— В посольстві? — тихо спитав