Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Братство. – Передражнив його Кіан. – Бачте, з одного боку, все начебто йде нормально. Авраал з жаром взявся за справу, і віддає накази, які, як і раніше – Кіан дуже цинічно усміхнувся – виконуються беззаперечно. А з іншого боку, особисто мені наказів не віддають. Твоє Братство істинний зрадник, а не я.

Авраал ходив, намагаючись стримувати свої емоції. Він хвилювався, як би не дійти до тієї межи, межи, яку він так не хотів переступати, а Кіан продовжував вивергати отруту зі своїх вуст.

– Ви не говорили всієї правди. Братство відправляло молодих ченців на завдання, але вони не мали уявлення про ваші плани. Вони не знали, чому вони так вчиняють. Ніяких термінів, причин, імен, паролів. Ченці знали в обличчя лише кілька членів Братства. Вони виконували накази і не здогадувалися, хто ці люди. Про все знало лише вузьке коло людей, яке розробляло конкретні цілі Монастиря, контролювало кожен крок його членів, зберігали Кодекс і списки Братства. Ви використовуєте ченців, як пішаків у своїй грі і не кажете їм правду.

Вони для вас лише раби. Скількох ти згубив Авраал? Скількома довелося пожертвувати заради твоїх амбіцій?

Кіан говорив так голосно, що було чутно навіть на вулиці. Вся тюремна варта чекала біля входу. Всі боялися найстрашнішого, того, що могло статися, якщо брати не зможуть стримати себе в руках.

Настала тиша. Авраал вже не ходив по камері. Вони стояли один навпроти одного на відстані двох метрів. Світло місяця освітлювало приміщення через грати. Почувся гуркіт грому, і дощ все ж таки полився з неба. Кіан стояв спиною до вікна і дивився на свого брата. Спалахи блискавки на мить освітлювали обличчя Авраала. Воно було жахливе. Обличчя повне ненависті і люті.

– За все зроблене, тобі страти не уникнути. Ти заплатиш за кожну краплю крові, яка була пролита з твоєї вини. – Глава Братства більше не міг тримати в середині свої почуття, вони виступали на його обличчі, і Кіану стало жахливо від такого видовища.

Авраал зробив крок назад і скинув свою мантію, а після і свою сорочку оголивши тіло. За поясом у нього був схований ніж, який тепер опинився в його руці. Кіан застиг на місці. Він не міг повірити, що його брат готовий піти на це. Озброєний чернець підійшов ще ближче і заніс кинджал. Полонений позадкував назад. Ударом Авраал встромив кинджал в руку.

Кров почала крапати на підлогу. Крапля за краплею камені забарвлювалися в яскраво-червоний колір. Лезо ножа почало зрізувати частину шкіри на руці в тому місці, де було татуювання. Шматок шкіри, на якому був один напис – "Кіан". Ім'я брата, яке Авраал набив собі в далекому минулому, в тому минулому, коли в нього був брат, і якого він дуже любив і поважав. Зрізавши зі своєї руки цей надпис, він кинув шматок скривавленої плоті в Кіана.

Божевільні від жаху очі Книготорговця не могли навіть кліпнути. Вони прилипли до Авраала, який, сховавши кинджал за пояс, підняв свій одяг. Він дивився на брата, а той його більше не помічав. Притиснувши рану рукою, він вийшов з камери, грюкнувши дерев'яними дверима. Кіан залишився сидіти в світлі місяця, слухаючи шум дощу за стіною. Його очі дивилися в одну точку, туди, де лежав клапоть шкіри, з його ім'ям "Кіан".

Глава 54

"Чернець не поспішає мстити сам, часто за нього це робить життя". Заповідь П'ятдесят четверта. Кодекс Братства тибетських ченців.

День, коли чернець Дітар повернувся в Монастир, був не найкращим у його житті. Втім, хороші дні, судячи зі всього, залишилися в минулому. Дітар знаходився в бібліотеці зі своїми друзями. Сюди були чутні крики і грім набату цілком виразно. Дзвін чуло все селище. Авраал добре пам'ятав цей звук, коли він став Главою Братства, в той самий день, коли підтвердилася пропажа Панадія, і Авраал вперше одягнув мантію Нісана. Шум дзвону міг означати тільки одне, Братство незадоволено ченцем Білокам'яного селища і вимагає виконання Кодексу.

Агіас, Надіша, Тарсіша та Дітар сиділи за столом у бібліотеці і обговорювали останні події. Часи для Братства настали не найспокійніші. Поява Кіана в Братстві і переворот, навели багато шуму.

Великий дубовий стіл, розташований біля стіни, був оточений величезними полицями з різними рукописами. Свити, пергаменти, карти і різні листи лежали всюди. Сонячного світла було недостатньо, і яскравий вогонь лампадок освітлював частину приміщення. Дітар розповідав про Кіана до його зради і те, як він став Книготорговцем. Тарсіша сиділа, поруч не бажаючи упускати можливості бути ближче до свого чоловіка.

– Кіан продовжував діяльність Ханоя і Панадія. Він наказав звести зі всіх Монастирів і міст старі книги для зняття копій. Тоді він ще був ченцем. Привезених в столицю книг, ніхто після цього не бачив, як ніхто і не бачив знятих з цих книг копій. Цікаво і те, що за невиконання цього наказу належала смерть. Дивна турбота про книги, чи не так?

Дітар говорив те, що знав сам, але можливо і це була не вся правда. Кіан дуже слизький тип і всі його таємниці розгадати не так просто.

– Після зняття копій, оригінали зникли. Згоріли одночасно всі великі бібліотеки. Спочатку ченці робили копії, щоб відвести з собою, а потім знищували оригінали. Виходить, що тільки ченці володіють абсолютно всіма знаннями Світу.

Надіша ходила по бібліотеці і роздивлялася старовинні письмена. Велику частину тексту вона не могла прочитати. Різні символи, алфавіти і древні знаки не були їй знайомі. Вона слухала історію Дітара і співчувала Книготорговцеві. Вона бачила в ньому людину, якій довелося покинути будинок і близьких людей заради інших цілей. Очевидно, важливіших для нього.

– А ви колись думали про тих, хто йде? – Вона відірвала погляд від старих сувоїв і подивилася на своїх друзів. – Яку треба мати сміливість, щоб одного разу собі признатися, що так більше не можна? Все припинити, перервати і піти. Піти з кам'яним обличчям, незважаючи на щасливі спогади, які так недоречно проносяться в цей момент. Відчувати провину перед людиною, яку покинув. – Дівчина опустила голову і занурилася в себе, роздумуючи над своїми ж словами.

– Але настає час, і цьому приходить кінець – ми йдемо в життя вічне. – Вирішив додати Агіас. – Спочатку ти чогось чекаєш дуже довго, але піти доведеться всім.

На вулиці посилювався шум людей і дзвони. Голос Дітара зазвучав знову.

– Може, ви і