Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Дякую. Урятували, він такий зануда, — посміхнулася Муся.
— Хто це?
Муся зітхнула.
— Тато послав його за мною пильнувати. Іполит Вікентійович — слідчий з татового відділу. Жодної справи не розкрив… Але, здається, тепер почуває себе на коні: тут він один за офіційну особу. Заважатиме…
— Хто нам заважає — той нам і допоможе! — зрадів Олексій, подумки відзначивши, що непогану фразу видав. — Принаймні як офіційна особа він нам іще знадобиться.
— Та яким чином? — спалахнула Муся. — Він вважає, що ювелір утопився. Нещасний випадок.
— А ви не так вважаєте? — лукаво поглянув на неї Олексій.
Муся знову завагалася: чи варто своїми думками ділитися.
Помовчала, амбітно міркуючи про те, що лаври слідчого у разі перемоги доведеться таки розділити з цим зухвальцем із Києва.
Але все ж таки вирішила, що поки з неї вистачить і половини вінка, сказала:
— Справа в тім, що тоді вночі я знайшла в каюті вбитого посла Айзена дещо цікаве…
— Що саме? — зблиснули очі Олексія.
— У сурдуті, що висів на кріслі, в лівій кишені, був… перстень.
— І що в тому незвичайного?
Муся, ледь стримуючи тремтіння, вирішила, що, сказавши «а», треба продовжувати, тяжко зітхнула, все ще думаючи про те, що втрачає лаври першого слідчого, і розповіла все як є:
— Справа в тім, що цей перстень увечері був на руці княжни Анастасії Вілінської!
Сказавши, зробила паузу, насолоджуючись зацікавленим і серйозним поглядом свого співбесідника — ох, як же довго вона мріяла про такий погляд бодай від одного поліцейського! А ті лише на татуся зиркали і до неї туркотіли: «Ваше-ство… Ваше-ство…» — і кивали, мов бовванчики китайські.
— Продовжуйте, будь ласка, — поквапив її Олексій.
І Муся повела далі:
— …А вночі він уже лежав у кишені вбитого. Але це ще не все! На персні, всередині обідка, чітко видно клеймо виробника. Дві переплетені літери…
Муся налила собі склянку води і повільно зробила кілька ковтків: нехай трохи помучиться, нехай розтягне її задоволення!
Але він — ох і пройдисвіт! — терпляче мовчав.
Ніби знав, що Мусі самій не терпиться похвалитися своєю спостережливістю.
І вона похвалилася:
— …літери ці — «С» і «Ш»!
— «Соломон Шток»… — в задумі мовив Олексій Крапка.
— Саме так. Я попросила Іполита Вікентійовича право на допит. Але про перстень — ані пари з вуст!
— Сподіваюсь, ви не кинули цей перстень на своє ліжко без нагляду? — уїдливо зауважив Олексій.
Муся почервоніла, згадавши, який безлад звикла залишати в місцях свого перебування.
— Звісно, ні! Він у мене в саквояжі! — образилась вона.
— Еге, — засміявся Крапка. — Я туди, вибачте, зазирнув, перебуваючи під вашим арештом. У ньому чорт ногу зламає!
— Чорт не зламає! Хіба що ви зламали свій цікавий ніс!
— Майже, — згодився Крапка. — А що там у вас? Якийсь набір юного маніяка: обценьки, скальпелі, пензлики, склянки…
— Це знаряддя для слідчих дій! — обурилася Муся. — Усе за Шерлом!
— Он воно як… — промовив Олексій. — Ваш улюблений писайло доктор Шерл може вами пишатися!
— А Шерла попрошу не чіпати, вельмишановний! — спалахнула гнівом Муся. — Ви його мізинця не варті!
На тому і розійшлися.
Сперечатися з Мусею Крапка не бачив сенсу…
* * *
…Княжна Анастасія Вілінська непевним рухом з третьої спроби вставила пахітоску в довгий бамбуковий мундштук.
Олексій підніс сірник.
Княжна пихнула вишневим димом йому в обличчя і занурилась в читання поданого їй посвідчення.
Випустивши ще одне кубельце диму, повернула аркуш.
— Ваші повноваження мені зрозумілі, — сказала вона, — але за яким правом нас тут тримають? Попереджаю: це скандал!
Муся поглянула за перегородку: чи не бачать їх дві інші «заарештовані» за її наводкою нещасні пані в очікуванні на свою чергу, — і виклала на стіл перед очима княжни перстень.
Він яскраво зблиснув, ніби давно очікував на таку можливість — довести, хто тут головний.
— Ваш? — запитала Муся. — Здається, в перший вечір він привернув до себе неабияку увагу. Рідкісна річ…
А далі Муся уявила себе героїнею улюблених детективів свого кумира.
Вона знала, що за текстом улюблених романів так і мусить бути: чарівна жінка, що сиділа навпроти, відкинула пахітоску і затулила своє прекрасне обличчя руками.
«…Речовий доказ варто пред’являти несподівано, — пронеслись в її голові рядки кумира. — У кращому випадку фігурант відреагує миттєво, але якщо цього не сталося — зверніть увагу бодай на кінчики його вій».
Княжна нарешті відсторонила тонкі персти від лиця — кінчики її вій були вологими.
— Це так… принизливо… — прошепотіла пані Вілінська. — Це таємниця, про яку в світському товаристві не знає ніхто! Крім… — вона кивнула вбік перегородки, де сиділа її служниця Ольга, і додала з жахом: — Але я його не вбивала, присягаюся…
Муся підсіла ближче і поглянула на жінку співчутливими очима:
— Щоби ми змогли допомогти, вам доведеться поділитися цією таємницею з нами.
Анастасія стурбовано поглянула вбік Олексія.
— Це моя помічниця! — поквапився запевнити той, і Муся спалахнула від гордості.
Анастасія дістала з рукава крихітний білий носовичок і, час від часу прикладаючи його до очей, уривчасто провадила:
— …Два роки тому ми приїхали до Парижа, аби обвінчатися… Напередодні він подарував мені цей перстень… Митіньці тоді вже піврочку було… А на ранок він щез…
Олексій незрозуміло затряс головою:
— Стривайте! Хто щез? Хто куди і до кого приїхав?
Муся гнівно зиркнула на нього, мовляв, от дурні чоловіки — нічого не можуть зрозуміти, і переклала Крапці почуте:
— Її світлість каже про те, що у неї з паном послом Вільгельмом фон Айзеном був… було… кохання. Від якого у її світлості народилася дитина — хлопчик Митя. Роман… тобто кохання, мало завершитись законним шлюбом два роки тому в Парижі. Через цю урочисту подію вбитий… Ой, вибачте, тобто — пан посол подарував нареченій цей діамантовий перстень. А на ранок — виїхав у невідомому напрямку. Вірно?
Анастасія печально кивнула.
— Тепер зрозуміло. Продовжуйте, — сказав Олексій, повністю покладаючись на Мусю.
— …Шукала його… Але, самі розумієте… У моєму становищі… Я не хотіла скандалу… Дізналася, що згодом опинився в Києві… Уникав… Тепер дізнала-
ся з газет, що він у числі пасажирів… Це був шанс з’ясувати стосунки…
— Це зрозуміло? — запитала
