Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
Крізь натовп пробивався до перил Іполит Вікентійович, за ним біг капітан.
— Усім розійтись! Пропустіть! Посуньтесь!
— Тіло треба дістати! — командував капітан. — Заспокойтесь, панове, з нами поліція!
— Знімай, знімай! — шепотів режисер. — Зараз ця морда — в самий раз!
— Соломон! Соломошо! — басом волала мадам Шток.
— Соломошо, дай червінця! — вторив за нею схарапуджений папуга.
Мадам Шток рвалася до перил, звісилась — і відкинулася назад, на руки панства.
— О! О! Соломошо, на кого ж ти нас покинув? — волала мадам Шток і, обернувшись до сина, зауважила: — А краватку нову нап’яв…
Іполит із капітаном за допомогою матросів нарешті змогли відтіснити публіку від перил.
Пані повели мадам Шток. Аби вона не бачила, як її нещасного чоловіка витягатимуть з води.
Помітивши в натовпі Мусю, Іполит поважно кивнув їй: нарешті у нього в руках була справжня справа!
Петро Шнур, що метушився серед матросів, майже впритул підійшов до Мусі, втягнув ніздрями запах її волосся.
Посміхнувся і зник серед юрми.
* * *
Обід, який накрили в салоні, вже не був таким безхмарним, як сніданок.
Публіка тихо працювала ложками і виделками, пошепки обговорюючи несподівану біду.
Але ж голод не тітка, всі чемно сиділи і жували. Усе ж таки і апетит не «в Києві дядько».
Нагуляли.
Муся, котра прийшла раніше за Олексія, сіла за столик, вдихаючи шалений аромат густого червоного борщу, в якому білосніжною хмарою висіла, не розтікаючись, сметана.
Тільки серветку на колінах розіклала, як до неї підсів Іполит Вікентійович.
Муся зніяковіла: а що як зараз і Крапка підійде, що Іполиту пояснювати?
Але, вирішила, нехай буде як буде, усе одно назад дороги немає — лише через вдале розслідування.
А для цього їй і цей, і той знадобляться.
— Такі ось справи, Мар’є Матвєвно… — ніби продовжуючи розмову, збуджено почав говорити слідчий. — Оце так-так… Ваші передбачення, як завжди, слушними виявилися. Красно дякую. Поведінка у цих пані, котрих ви мені порекомендували, дійсно неадекватна… — і потер шишку, що йому на чолі Лізавета Павлівна кулачком своїм семипудовим закарбувала. — Я їх у каюті зачинив. Нехай поміркують. Так би мовити — психологічна атака…
— Ой, який же ви розумник, Іполите Вікентійовичу! — похвалила Муся.
Той поважно кивнув, серветку за комір заклав.
А Муся, поки його борщ у свій полон не взяв, запитання швиденько підсунула:
— А зі Штоком що сталося?
— Випав за борт, бідака. Зачепився краваткою за колесо. Жахлива смерть…
— А свідків опитали?
— Та які там свідки, — зітхнув Іполит. — Це вночі сталося.
Хотіла Муся змовчати, аби собі ласий шматок залишити, але не втерпіла, сказала, стримуючи гнів до такого невігластва:
— А хоча б ті свідки, що бачили його останнім!
— Нічого цікавого! — заспокоїв її слідчий. — Дружина каже, що за вечерею скрутило його — от він «до вітру» прямо з-за столу зірвався. Вона його більше й не бачила. Вона впевнена, що… вибачте, небіжчик у полюбовниці ночував.
— Ай-яй-яй, — картинно захитала головою Муся. — Як же він так швидко тут полюбовницю тут завів?
Напружився Іполит:
— А що, у вас інше припущення?
— Ні-ні, що ви, — поспішила заспокоїти Муся і улесливо поглянула. — А чи не дозволите ви, шановний Іполите Вікентійовичу, мені з тими дамами самій погомоніти? Так би мовити, по-жіночому. Усе ж таки легше їм буде зі мною порозумітися…
— Навіть не знаю… — з сумнівом промовив Іполит. — Я б сам хотів… дотиснути…
— Ну, дорогенький, ну, люб’язний друже… — почала пускати бісики Муся. — Ви ж мене знаєте…
— Знаю. По-вашому все одно буде… — зітхнув Іполит Вікентійович тяжко. — О, якби ж то ви, Мар’є Матвєвно, до мене хоч мізерну прихильність виявили…
Муся ніжно свою долоню на його руку поклала, думає — я тебе дотисну.
Але дотиснути не встигла: до салону зайшов Олексій.
Здивовано зиркнув на парочку і поглядом у Мусі запитав, хто це такий тут розсівся, чи не потрібна допомога.
Та ледь помітно головою хитнула, Олексій одразу до шинквасу подався.
— Який же ви пустун, Іполите Вікентійовичу, — кокетливо відказала Муся. — Вам би про користь справи думати…
І продовжила натиск:
— То дасте мені добро на допит?
Іполит накрив її руку своєю — теплою і вологою, дістав з кишені ключ від каюти ув’язнених пані, простягнув Мусі:
— Ну як вам відмовити?
Муся хотіла було одразу ж свою ручку з його висмикнути. Та Іполит Вікентійович неабияку сміливість проявив, упіймав Мусину ручку, затиснув у своїй долоні, каже наполегливо:
— Тільки і ви це на мою користь зарахуйте…
І ручку її не відпускає, як Муся не смикається.
Уже і гості почали на них увагу звертати та на Олексія зиркати, мовляв, он дружина твоя нового кавалера знайшла. Що робитимеш?
Олексій від шинквасу неквапливо відійшов, став над обома, грізний, мов Зевс.
З подивом глянув на це «ручкання» і каже до «дружини» хмільним голосом, так щоби усі чули:
— Дозвольте! Це як же розуміти, ри… — гикнув прямо в обличчя здивованого Іполита і слово ненависне для Мусі проковтнув. — Хто це такий?
Муся зробила переляканий вигляд і прошепотіла Іполиту:
— Він дуже ревнивий…
— Хто? — не зрозумів Іполит, оглядаючи нахабного пияка.
— Наречений мій, — кивнула на того Муся. — Із Києва. Тільки, благаю, татусеві нічого не кажіть!
Олексій зробив страшні очі, навис над ними, мов тінь ведмедя над пораненим мисливцем, гості аж виделками стукати припинили. Ох і цікавий же коленкор виходить!
— Це що, жарти? — не зрозумів Іполит Вікентійович. — Звідки він тут узявся?
— Ми таємно обвінчалися ще минулої зими! Пам’ятаєте, коли я до тітки в Глобине їздила. Тепер лише зійшлися, щоби тут, у круїзі, відсвяткувати! А потім уже, як годиться, татусеві до ніг! Нехай карає, але справу зроблено.
— Ось воно як… — пробурмотів Іполит розгублено. — Справу зроблено… Не очікував.
— Саме так, вельмишановний! — підтвердив «наречений».
Та як заволав на всю їдальню:
— Па-пра-шу!!!
І погрозив пальцем перед носом розгубленого слідчого.
Іполит Вікентійович розчервонівся — ще ніколи такого неподобства щодо себе не відчував, — підвівся, зібгану серветку на стіл кинув і прожогом кинувся з салону.
Так і не скуштував борщу…
