Серце гарпії - Марина Соколян

— Аго-ов! — репетує натомість. — Люди добрі!

І тільки вітер — шурх! І двері за спиною — грюк! Зразу відчутно темнішає в коридорі, і Ярка пришвидшує крок. Хай йому біс, тому Нестору! — люто чмихає гостя. — Лише дійду до повороту, і зразу — назад!

Втім, за поворотом коридорчик несподівано виглядає чистішим та більш обжитим, а з-за єдиних замкнених дверей долинає відчайдушне «…червоне — то любо-ов, а чорне — то журбаа-а!». Не дивно, що господар не чув Ярчиних зойків у передпокої — оно, як голосить, дарма, що такий хирлявий!

Ярка стукає, і господарів спів уривається, лишивши ту відповідальну справу локальній «радіоточці». Чути шурхіт, грюкання, яре «от же ж, сса-бацюра!», і врешті двері відчиняються.

— Лapa? — дивується Нестор. Вигляд має чомусь розтріпаний, рештки волосся стовбурчаться вусебіч, наче очерет після буревію.

Ярці раптом заходить якась лиха забаганка, і вона тут-таки притуляє пальця до губів, каже «шшш!» і налякано роззирається. Нестор супиться, прислухається і собі. Тоді змовницьки блимає очима і кивком запрошує гостю до кабінету.

— Що? — тихо запитує господар, щільно зачинивши двері за собою. — Слідять?

— Сподіваюся — ні, — супиться Ярка. — Але ж хтозна…

— Да-да! — тішиться Нестор. — Казав же вам!

Ярка тим часом зацікавлено роззирається. Нічогеньке у Нестора «лігвище»: пара книжкових шаф, таких натоптаних, аж репнуть от-от, як перестиглі кавуни… Провислі полички, повні загадкового краму… Ого! Невже — рештки ракетного снаряду? Обскубане опудало — байбак? Загадкові каменюки з напівстертими надписами грецькою… Чорна археологія, не інакше! А по стінах іще — козаки Мамаї, вирізки з журналу «Хуторянінъ» і ой… Моніка Белуччі? З підписом «Берегиня»? Але клас!

Гостя мусить прикусити кісточку пальця, аби не зареготати. Нестор схвильовано стежить за її поглядом.

— Хтось же мусить, ну ви понімаєте… — ніяково коментує він, — зберегти наш культурний спадок для внуків!

Ярка серйозно киває.

— То ви… як то? Краєзнавець?

Нестор всміхається гордовито. Виявляється, якраз під те діло йому і вдалося вибити собі тут «кабінет», аби готувати до районної газети щотижневі «замітки». Платять копійки, а зате знають вже Нестора Балясного і в Станіславі, і в «городі», а вже й думає згаданий пан Балясний, чи не видати йому свою краєзнавчу газетку. І от якраз, власне, — сконфужено трохи пояснює господар, — над тим і працює…

Ярка дивиться, куди киває Нестор — на широкий канцелярський стіл, де от-от народиться газета-аплікація з тими ж-таки козаками і авторськими текстами. Зі сторінки так і стрибає «Село моє! Мій солов’їний краю!», і Ярка поспішає відвернутися, поки їй не зраджує і так уже добряче ослабла витримка.

Нестор тим часом підбирається ближче і позирає проникливо.

— А ви як думаєте, Ларочка, у вас на радіо можуть заінтересуватися?.. Як то кажуть?

От уже ж народний просвітник, зітхає Ярка. Як же з ним краще зіграти? Чим підманити?

— Ну, в моїй програмі — навряд, — натхненно бреше гостя. — А от коли б у вас до «кримінальної хроніки» був матеріал…

Видавець-аматор зацікавлено блимає. Ярка притуляється до канцелярського столу, посуває папери, ножиці, клей, тоді рвучко зводить погляд.

— Як гадаєте, хто убив Приймака?

Нестор аж задкує з несподіванки, запускає п’ятірню в і так уже розкуйовджені вихри на потилиці. Видно, як стрибає над м’ятим комірцем адамове яблуко.

— Та я ж развє… я такого не казав!

Ярка гмукає.

— Але ж підозріло, ні? Людина зникає — й ані слуху, ні духу!

— Підозріло, — погоджується господар. Підходить до відкритого вікна, виглядає сторожко, ніби насправді чекає застати там рядок незручно закляклих шпигунів.

Гостя зітхає мрійливо, озираючи стіни з вирізками.

— Славна історія у Вістового… Шкода, що ніхто про те нині не дбає…

Нестор врешті розвертається до неї, позирає хитро-хитро.

— Погуляємо?

Ярка киває з розумінням, насилу стримуючи єхидну гримасу. Цікаве життя у Нестора, хоч як глянь!

Пан Балясний виводить гостю через чорний хід; на відміну від парадного, тут чистенько підметено, а біля дверей лежить килимок з написом «welcome». Нестор зачиняє двері на древній висячий замок, тоді підтюпцем перебігає вулицю, киваючи на стежину просто за сріблястим монументом.

— Підемо через школу. В смислі, через кладбіще.

Ярка скептично гмукає.

— Ви певні?..

— Там зараз нікого немає, — зглянувшись, пояснює чільний вістівчанський змовник.

Ярка приречено зітхає. Здається, екскурсії таки не відкараскатись. Втім дуже скоро гостя визнає: це місце й справді варте уваги. Нестор веде її через порослий бадиллям шкільний двір, межи іржавих турніків та загрузлих в землі покришок; якраз уже повертає на вечір, і тіні стеляться синіми хідничками — ось рама футбольних воріт, ось — рештки тренерської вишки, і ось раптом — кам’яні хрести, здебільш похилені, а часом — розбиті. Ярка спиняється коло найбільшого, намагається прочитати вибитий на камені напис. Вдається розібрати лише кілька слів «…блаженной памяты 782… генваря»; Ярка ніяково смикає плечима, ловлячи на собі схвальний погляд супутника.

Створивши, здається, належний настрій, Нестор починає розповідь.

— Не знаю, чи й правда хто убив Приймака… — пошепки мовить він. — Но кажуть люди, не своєю смертю вмер…

— Так-таки не своєю… — заохотливо мимрить Ярка.

— Да-да! — твердить Нестор. — Ну бо чого б то іще — скажіть! — гуляв селом його неупокоєний привид?

Ярка різко спиняється, ледве не наскочивши на чергову історичну пам’ятку. Цього ще бракувало!

— Привид?!

Відзначивши Ярчину обурену інтонацію, Нестор гмукає.

— Ну, сам я не бачив. Але кажуть — пропав Приймак, нікому нічого не сказавши, а вмісті з ним вєлік його пропав… вєлосіпєд. У нього ще такий дзвіночок був особливий, вся дітвора за ним бігала — такий, знаєте… телень-телень, іще на дверях, бува, такі штуки вішають…

— «Музика вітру»? — здогадується Ярка.

— О! — тішиться оповідач. — Так от, кажуть, що темними ночами бува чути той дзвіночок… а самого вєлосіпєда — не видно…

Ярка розсміялася б, але раптом пригадує — не темної ночі, але просто посеред білого дня, неподалік Ганиччиної хати — незвичний той мелодійний дзвоник…

— Ну то може просто хтось поцупив ровера? — відігнавши раптовий пострах, пропонує версію.

— Може, — розчаровано зітхає Нестор. — Но чого було красти? Аби їздити вночі на пустир?

— На пустир?

— Та баба Федора бачила, — змовницьки шепоче краєзнавець, — якісь вогні на пустирі біля холмів. І дзвоник якраз тоді чули!

Розкішно, тішиться Ярка. Повний оберемок нісенітниць. Воно, звісно, і не з такого нині новини робляться, але все ж таки…

— А все ж таки, як гадаєте, — наполягає вона, — хто би міг Приймака того порішити? Таке, наче, не всі його