Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

— Є щось нове у справі Бернгарда Клаусена?

— Ні!

— Я чув балачки, ніби поліція ще до пожежі винесла з літнього будиночка багато предметів, — правив своєї Гільдре. — Що то було?

Вістінґ потер скроні.

— Ішлося про прибирання помешкання після смерті власника, — відповів він, добре розуміючи, що журналіст не вдовольниться такою відповіддю.

— Яке прибирання? Що винесли з дому? — не здавався Гільдре.

— Серед іншого, скажімо, продукти харчування. Вони вже почали смердіти, — сказав Вістінґ, рушаючи з місця.

Телефон перемкнувся на автомобільний режим «генд-фрі».

— Я вже вам казав, що за контакти з пресою у цій справі відповідає поліційний прокурор Крістіне Тііс. Зв’яжіться з нею!

— Ви маєте якісь контакти з партійним керівництвом? — ніби й не чув Гільдре.

«Двірники» ковзали по лобовому склі, розмазуючи масний бруд, так що майже нічого не було видно.

— Наша контактна особа — Вальтер Крум, — повідомив Вістінґ.

— Які саме контакти маються на увазі?

— Практичні… Він був найбільш наближеною особою Клаусена.

— То ви не виносили нічого, що могло б належати партії?

— Ні!

— Точно?

— Я особисто був при тому присутній. Ще щось бажаєте знати? — невдоволено буркнув Вістінґ.

— Поки що — ні, — сказав журналіст і попрощався.

Вістінґ записав у пам’ять телефона номер Юнаса Гільдре і поїхав у поліційну управу. Треба було з’ясувати, чи прибули вже документи, які стосувалися пограбування.

Але ніякі документи на нього не чекали. Він запитав у приймальні і в архіві в Бйорг Карін, та, зрештою, мусив змиритися: папери ще не встигли прийти.

Крістіне Тііс сиділа в своєму кабінеті. Вона коротко підстриглася, і Вістінґ зауважив, що нова зачіска їй личила.

— Бернгард Клаусен, — озвалася вона, беручи стос паперів з лотка на столі. — Я прочитала рапорти з пожежі, але в мене склалося враження, що в них відображено не все.

— Мортенсен з двома іншими техніками саме зараз оглядає згарище.

Крістіне Тііс усміхнулася.

— Мене більше зацікавило, що ти робив там посеред ночі? Нільс Гаммер сказав, що тебе призначили керувати таємною справою на найвищому рівні.

Вістінґ кивнув.

— Ідеться про смерть Бернгарда Клаусена?

— Не зовсім.

Крістіне знала, що випитувати не годиться.

— То й добре, що я нічого не знаю, — сказала вона.

— Є один момент, про який ти повинна знати, бо про це тебе запитуватимуть, — мовив Вістінґ. — За день до пожежі ми з Мортенсеном були на дачі й винесли кілька картонних коробок. Хтось із сусідів, очевидно, нас бачив і вибовкав журналістові з «Даґбладет».

Крістіне Тііс відхилилася на спинку стільця.

— Щоб ти знала: ми допомагали прибирати будинок після смерті власника. Коробки ніяк не пов’язані з пожежею, і ти не мусиш відповідати журналістові на запитання стосовно коробок.

— Розумію, — кивнула Крістіне. — Пожежа — це, без сумніву, підпал. Вона має якусь дотичність до твоєї таємної справи?

— Є всі підстави так вважати. Ми розслідуватимемо її паралельно з таємним завданням зверху. Тебе інформуватимемо про перебіг слідства.

Крістіне Тііс коротко кивнула.

— Ти впораєшся, — промовила вона.

— Дякую.

Вістінґ підвівся і вийшов, не зачинивши за собою дверей.

Дорогою до кабінету зустрів Мортенсена з картонною коробкою під пахвою. Кислий запах горілого всотався в його одяг.

— Закінчив?

Мортенсен похитав головою.

— Ні, решта ще працюватимуть кілька годин, але ось це — найцікавіше, що ми досі знайшли.

Він простягнув коробку Вістінґові. Усередині лежав вибруднений сажею корпус дверного замка.

— Від вхідних дверей. Він відчинений, — пояснив Мортенсен.

— Хтось мав до нього ключ!

— І код алярму, але ж код, іще в неділю побувавши в хатині, змінив партійний секретар. Після тричі набраного старого коду спрацювала сигналізація.

— Є новини зі служби дорожніх платних постів?

— Зараз перевірю е-мейл, — сказав Мортенсен і попрямував до свого кабінету.

Вістінґ рушив за ним, розповідаючи по дорозі про розмову в тюрмі з Ярманном і про те, що Клаусен взяв у нього в крамниці вживані коробки.

— Що ж, пояснення доволі логічне, — прокоментував Мортенсен.

Вістінґ дивився йому через плече на монітор ноутбука. Повідомлення з дорожньої служби прийшло півгодини тому. Мортенсен відкрив додаток. Усі транспортні засоби з реєстраційними номерами, які перетнули межу поста, були відмічені в окремому іксель-файлі. Йому довелося копіювати кожний номер, щоб перевірити авто в базі даних.

Вістінґ підтягнув собі стілець, сів поруч.

— Здається, ось цей, — сказав Мортенсен після четвертої спроби. — О 05.43 пост проїхав «пежо партнер». Відстань подолав швидше за нас, але це цілком може бути наш хлопець.

Вістінґ глянув на реєстр. Авто зареєстроване на 37-річного Акселя Скавгауґа, мешканця Осло.

Мортенсен перевірив ще кілька автомобілів, які проїхали раніше чи пізніше, однак лише «пежо партнер» був схожий на автомобіль, побачений на відеокамері охоронця.

— Перевір його в поліційній базі даних, — попросив Вістінґ.

Мортенсен задав прізвище в систему, яка шукала дані в усіх можливих реєстрах.

— Дві судимості, — прочитав він з монітора. — Обидві за наркотики. Останнім часом чистий.

Потім він натиснув на посилання, і на моніторі з’явилося фото, зроблене кілька років тому. Аксель Скавгауґ був білявим чоловіком з витонченим обличчям і борідкою.

— Глянь, може, на ньому висять ще якісь переступи — заподіяння шкоди чи підпали?

Мортенсен поскролив кримінальну базу даних. Знайшов усе, в чому Скавгауґ був замішаний, не лише засуджений, але й підозрюваний у відкладених справах чи мав статус свідка.

— Самі лише ДТП, — сказав Мортенсен.

— Чекай! — скрикнув Вістінґ, показуючи на монітор.

Одна зі справ була датована 2003 роком. Мортенсен відкрив її, щоб переглянути детальніше. Справа була внесена в реєстр під кодом нещасного випадку з летальним кінцем. Аксель Скавгауґ фігурував у ній як свідок. Жертвою був Леннарт Клаусен.

21

Вістінґ лежав на підлозі разом з Амалією. Мала бавилася, намагаючись скласти з пазлів картинку: десять складанок з різними домашніми тваринками треба було правильно розташувати на сільському хуторі. Її більше цікавили форми пазлів, ніж картинки на них, і вона категорично відмовлялася від будь-якої допомоги.

Ліне сиділа за кухонним столом, гортаючи одну з гостьових дачних книг Клаусена.

— Здається, вони були друзями дитинства, — промовила вона. — Тут навіть є його фото.

У колінах хруснуло, коли він підвівся з підлоги. Ліне посунула книгу ближче до нього. Вона вже дійшла до літа 1998 року. На сторінці були вклеєні три зняті полароїдною камерою фотографії. На одній — четверо дорослих сиділи за столом. Вістінґ упізнав Бернгарда Клаусена. На другій позував білявий хлопчик з крабом у руках. На третій сиділи на причалі троє дітей, десь десятилітнього віку, кожне зі своєю крабовою волосінню.

І підпис на звороті: Леннарт,