Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Вістінґ підвівся. Він надумав скористатися методом Ліне, щоб завести розмову на тему пограбування, не запитуючи навпростець.

— Скільки років вам було на той час?

— По двадцять п’ять.

— Ви знали хлопця, який тоді пропав?

— Маєте на увазі Симона?

Вістінґ кивнув.

— Та ходили до однієї школи, але з ним не водилися. Він тримався осторонь від усіх.

— Ви теж його шукали?

— Наша допомога не згодилася. Там були водолази й катери, але його так і не знайшли. А чому питаєте?

Вістінґ вибачливо всміхнувся.

— Даруйте, моя донька — журналістка. Вона пише репортаж про зникнення Симона Мейєра. Розмовляли на цю тему сьогодні зранку. Донька шукає ровесників того хлопця, які могли б розповісти про своє дитинство і юність у Колботнені, про що ви думали й мріяли. Таке…

— Не думаю, що зможу стати їй в пригоді.

Відчинилися вхідні двері. Двоє хлопчаків на ходу скидали з себе черевики.

— Що ж, ми закінчили, — промовив Вістінґ.

23

Третій день поспіль Вістінґ збирав у себе на кухні маленьку ранішню нараду. Ліне приходила з Амалією. Справа починала набирати виразних обрисів. Треба було сконцентруватися на пограбуванні. Решту теорій відкинули. Мортенсен вважав, що до грабунку мали стосунок і батько, і син.

— Він прикривав свого сина, — наполягав він.

— Дуже дивний спосіб, — завважила Ліне.

— Думаєш, Клаусен — співучасник?

Ліне похитала головою.

— Я вважаю, що тут ішлося не про гроші.

— Завжди йдеться про гроші, — заперечив Мортенсен.

— Я не так висловилася… Тут ідеться про щось більше, ніж гроші, — виправилася Ліне.

— Треба отримати матеріали слідства, — обернувся до Вістінґа Мортенсен. — Офіційно підозрюваного не було, але в справі може знайтися чимало корисної інформації.

На столі завібрував телефон Вістінґа. Він обернув його дисплеєм до Ліне, щоб показати, хто телефонує — журналіст з «Даґбладет».

— Візьми слухавку, — сказала Ліне, зсаджуючи Амалію на підлогу. — Скажи, що один чоловік зізнався у підпалі.

Вістінґ увімкнув голосний зв’язок.

— Я стосовно Бернгарда Клаусена, — почав журналіст без передмов.

— Я вже здогадався, — відповів Вістінґ.

— Є новини?

— Підозрюємо одного чоловіка. Він, фактично, зізнався у підпалі.

Було чутно, як на іншому кінці гарячково клацають по клавіатурі пальці.

— Вік? Звідки походить?

— За тридцять. З Естланна.

— Який мотив?

Вістінґ невпевнено глянув на Мортенсена.

— Натякнув на особисті мотиви.

— Тобто?

— Не можу коментувати детальніше.

Ліне подала знак закінчувати розмову. Журналіст шарудів папірцями.

— Учора ви розповідали, що допомагали виносити з літньої хатини задавнені харчі, але наше джерело стверджує, що носили ви великі картонні коробки. Отже, не лише про недоїдки йшлося.

— Як я вчора сказав, ішлося про прибирання помешкання після смерті власника. Детальніше поінформувати не можу.

— Тобто ви не бажаєте сказати, що було в коробках?

Вістінґ проігнорував запитання.

— Кажуть, що Бернгард Клаусен писав на дачі мемуари, у яких критикував політику своєї ж партії, — не вгавав журналіст.

Вістінґ взяв вільною рукою горня з кавою.

— Мені про це нічого не відомо.

— Тобто ви заперечуєте, що виносили рукописи?

— Так!

— А що з його комп’ютером?

— Комп’ютера не було.

Ліне знову подала знак закінчувати розмову.

— Ще тільки одне, — промовив журналіст. — У вівторок ви мали зустріч в партійному офісі з Ґеорґом Гімле й Вальтером Крумом. Про що говорили?

Ліне закотила очі, взяла свій мобільний.

— Про всякі практичні моменти, — відповів Вістінґ. — Клаусен не мав спадкоємців. Тобто таки є один спадкоємець, — додав він, добре знаючи, що журналістський вишкіл змусить Гільдре вмить зреагувати на натяк про дитину. — Мова про внучку. Однак син Клаусена загинув іще до народження доньки, а мати дівчинки не хотіла мати нічого спільного з Бернгардом Клаусеном.

— Розумію… — відповів журналіст.

— Даруйте, мені телефонують на інший мобільний, — сказав Вістінґ, побачивши на дисплеї ім’я Ліне. — Матимете ще запитання, подзвоніть пізніше.

— Так і зроблю, — запевнив Гільдре.

Нарешті Вістінґ зміг позбутися надокучливого співрозмовника.

— Він, очевидно, має інформатора в політичному середовищі, — припустила Ліне. — Та не просто в середовищі, а в партійному керівництві. Когось, хто бачив вас там. Раніше треба було закінчувати розмову!

— Скавгауґ теж казав, що Клаусен писав книжку спогадів, — згадав Мортенсен. — Я подумав, що Клаусен нарозказував йому байок, щоб спонукати до підпалу, але, видно, щось у цьому було.

— Хотілось би почитати ті спогади, — зітхнув Вістінґ.

Знову задзвонив телефон. Цього разу дзвонили з невідомого номера. Вістінґ повагався, та все ж відповів.

— Аудюн Тюле, поліція Румеріке, — відрекомендувався співрозмовник трохи хрипким від хвилювання, та все ж владним голосом. — Бачу, ви підняли одну з моїх давніх справ.

Це була розмова, якої Вістінґ волів би уникнути. Аудюн Тюле був керівником слідчої групи в справі пограбування. Вістінґ написав заявку навпростець на кримінальний відділ, сподіваючись, що вони візьмуть справу з архіву, так щоб ніхто з причетних до розслідування не дізнався.

— Чудово, що ви зателефонували, — бадьоро промовив Вістінґ.

— Я займався цією справою майже два роки. І телефоную, щоб довідатися, чи існують особливі причини брати її з архіву, — вів далі Тюле.

Вістінґ добре його розумів. У нього й самого були такі справи, у які він інвестував купу часу й сил даремно. Якби хтось з іншого поліційного округу раптом забажав позичити справу, він також не віддав би її отак відразу, не довідавшись, навіщо.

— Я веду справу, у якій фігурує велика сума грошей в іноземній валюті. Ми досі не змогли ще відстежити їх походження. Хотіли б перевірити всі варіанти.

— Про яку суму йде мова? — запитав Тюле.

— Значну, — уникнув прямої відповіді Вістінґ. — Долари, євро й фунти, друковані до 2004 року.

— Де ви їх знайшли?

— Ну, відповісти складно, — Вістінґ обвів поглядом Мортенсена й Ліне і подумав, що давно вже час розширювати склад слідчої групи. — Чи могли б ви приїхати до нас разом зі справою? Думаю, те, що ми знайшли, дуже вас зацікавить.

— Давно чекав на таке запрошення, — зрадів Тюле. — Можу бути у вас за три години.

24

Охоронці на прохідній її не знали. Довелося Ліне набрати на їхньому комп’ютері своє ім’я і повідомити, до кого вона йде.

Минуло півроку від формально останнього її робочого дня у «ВҐ». Її не проводжали з урочистостями. Просто вона з відпустки з догляду за дитиною плавно перейшла в статус колишньої співробітниці. За вісімнадцять місяців її відсутності редакція реорганізувалася, колеги перейшли в інші відділи, хтось звільнився, з’явилися нові обличчя. Ніхто не запрошував її на пиво, щоб відзначити, що вона вже не одна з обойми.

Кнут Сандерсен усе ще працював, керував відділом новин. Вона стояла перед рамкою, чекаючи, доки він зійде вниз і забере її.

Коли вона вперше прийшла в