Необхідне зло - Абір Мукерджі
Нарешті автомобіль дістався до воріт британського посольства, вельми складної споруди, за якими стояв непоказний двоповерховий будиночок. Уздовж усього другого поверху тягнувся балкон, на даху стирчав флагшток без прапора.
— У вас немає прапора? — здивувавсь я.
Кармайкл зашарівся.
— Боюся, ні. Міль, розумієте. Просили в Калькутті заміну, але, як я вже казав, для уряду це не найважливіша справа.
— Я б не був у цьому таким переконаним,— відповів я, пригадавши плани віце-короля по створенню Палати принців.— Із того, що я чув, незабаром усе зміниться.
Усередині посольство було не кращим від фасаду. Я б сказав, що навіть у найвіддаленіших куточках Англії знайдуться ратуші значно імпозантніші за посольство Його Високості у Самбалпурі. Було б усе таким скромним...
У погано освітленому вестибюлі, що пропах камфорою, Кармайкл вибачився і пішов, передавши нас до рук свого слуги, спритного індуса у білій сорочці, просторих штанах на зав’язках і без черевиків.
— Мунда проведе вас до ваших кімнат,— сказав Кармайкл.— У кожній на вас чекають таз, мило і відерце чистої води, тож зможете освіжитися. Будь ласка, спускайтеся сюди за годину, бо мусимо бути на аудієнції у магараджі, і запізнюватися до нього не годиться.
Слуга провів нас сходами і коридором із побіленими, нічим не прикрашеними стінами. Він відчинив двері однієї з кімнат, запросив туди мене і повів Не Здавайся далі. Кімната була такою ж простою, як і решта будинку: ліжко, шафа, стілець, стіл із ліхтарем, портрет Ґеорґа V на стіні. Утім, вона була чистою, а більшого в Індії годі і прохати.
Зачинивши двері, я опустив на підлогу валізку і сів на ліжко. Запалив сигарету, затягнувся і подивувався вивертам долі, завдяки яким я опинився у цій голій кімнаті у Самбалпурі, продовжуючи справу попри побажання віце-короля, у місці, де я маю нуль повноважень. Не схоже, щоб усе складалося аж так сприятливо, хай би що не думав про дощ батько Не Здавайся.
Хоча сам факт того, що я в Самбалпурі,— уже прогрес. Зараз перше завдання — відстежити того, хто надсилав листи з попередженнями Адгіру. Я маю певні підозри щодо цього, але як їх довести, коли офіційно я у відпустці, поки не зрозуміло. Утім, це може зачекати. Наразі мушу зосередитися на тому, що сказати магараджі.
Дванадцять
онце піднялося високо. Видно його не було, але воно добре відчувалося, у повітрі стояв запах вугілля, висів пил.Старий остін пробивався до палацу крізь течію провінційного індійського життя: вуличні торговці зі своїми візками хрипкими голосами благали придбати у них бодай щось; худі селяни сиділи, схрестивши ноги, у затінку покручених вузлуватих фікусів, закликаючи містян поглянути на їхні товари, серед яких можна було знайти геть усе — від гірких гарбузів до солодких кавунів, і все це розкладено прямо посеред барвистих вулиць.
— Що вам відомо про нашого славетного правителя? — поцікавився Кармайкл.
— Небагато,— зізнавсь я.
— У такому разі,— з ентузіазмом запропонував він,— прилучу вас до місцевої історії.
Таке враження, ніби у цьому й полягала його робота.
— Магараджі, Раджану Кумар Саю, сімдесят шість років, він є правителем Самбалпура від 1858 року. Народився в бідній родині селян, але вони належали до верховної касти. Трон він посів, коли за порадою своїх оракулів попередній раджа на смертному ложі назвав його своїм спадкоємцем, намагаючись обійти доктрину виморочного майна.
Вираз мого обличчя, певне, усе промовив, тож Кармайкл пояснив:
— Доктрина виморочного майна була запропонована тодішнім віце-королем, лордом Далхаузі. Вона дозволяла Ост-Індській компанії анексувати будь-який королівський штат, чий правитель помер, не залишивши законного спадкоємця чоловічої статі, або був признаний некомпетентним.
— А що означає «некомпетентним»? — запитав я.
— Це вирішувала компанія,— посміхнувся він.— Таким чином вони відхопили кілька багатих на копалини королівств, які могли б запросто залишитись у руках прогресивних індусів. Британському уряду це теж було на руку. Дозволило нам позбутися старого Саяджирао з Бароди[17] під приводом того, що він ніби намагався підсипати отруту в грейпфрутовий сік британського посла.
— Чому ж тоді не анексували Самбалпур, коли помер старий магараджа? — запитав Не Здавайся.
— О! — відгукнувся Кармайкл.— Авжеж, ви пам’ятаєте, що то було 1858 року, після заколоту минув рік. Лондон щойно відібрав у Ост-Індської компанії гегемонію, усю Індію просто трусило. Влада перейшла від мішків із грошима до цивільних урядовців, новим курсом стала стабільність, а не прибуток. Увесь попередній рік старий магараджа підтримував Британію, тож краще було мати Самбалпур за надійного союзника, ніж відібрати землі, якими ще й керувати якось потрібно. Такий химерний поворот долі. Помер би магараджа за п’ять років до цього або п’ять років по тому, сьогодні королівства не існувало б.
Водій щосили натиснув на гальма, бо дорогу перед нами надумала переходити кістлява сіра корова. Ми об’їхали ліниву тварину, яка ледь у наш бік і глянула, так була зайнята пережовуванням листя.
— Теперішній магараджа передбачив модернізацію Самбалпура,— продовжив Кармайкл,— хоча його реформи не торкнулися політичної сфери. Влада й досі у руках магараджі та його синів.
— А скільки синів він має? — запитав я.
— До цього трагічного вбивства ювраджа було три спадкоємці трону, народжених від законних дружин. Сини, народжені від наложниць, на трон не мають права.
— Наложниці?
— На кінець березня їх у нього було сто двадцять шість,— пояснив Кармайкл.— І двісті п’ятдесят шість нащадків, не беручи до уваги трьох законних принців. Ми щороку отримуємо копію фінансового звіту королівства. Усе це враховується при розподілі фінансів.
— Розкажіть мені про принців,— попросив я.
— Троє дітей, що мають офіційне право претендувати на трон,— це юврадж Адгір Сінґх Сай, тепер уже покійний, його брат принц Пуніт двадцяти дев’яти років, обидва сини другої магарані, і їхній зведений брат принц Алок, якому лише вісімнадцять місяців, син третьої магарані. Можливо, ви пам’ятаєте газетні репортажі минулого року, коли магараджа наказав заповнити басейн шампанським, щоб відсвяткувати народження сина.
— Стати батьком дитини, коли тобі за сімдесят,— чудовий привід для святкування,— погодивсь я.— А батько точно магараджа?
— Так,— посміхнувся Кармайкл.— Крім магараджі та його законних синів наближатися на п’ятдесят футів до жінок у палаці можуть лише євнухи. Щодо цього старий розпусник напрочуд суворий.
— Але не все
