Необхідне зло - Абір Мукерджі
— Із вами все гаразд, сержанте? — запитав я, запрошуючи його сісти на стілець.
— Так, сер.
— Добре попрацювали, до речі. Вам удалося відвернути увагу. Доусон утік, як побитий собака, коли усвідомив, що ви його помітили. Гадаю, поквапився покинути вокзал, щойно його горили за вас узялися.
— Так, сер,— похмуро погодився він.— Кремезні хлопці.
Ось у чому секрет операцій «Відділу Н». Це солдати у цивільному, яких переманили до своїх лав більшою платнею і швидким підвищенням. Біда тільки в тому, що цим шестифутовим громилам із Чандиґарха і Лахора важко було загубитися серед населення Бенгалії. Усе одно, що наказати борцям проникнути у банду жокеїв.
Сержант узяв окуляри і спробував повернути їм форму. Без них очі його були на диво маленькими.
— Судячи з величини його охоронців, сер, ви мали рацію, припустивши, що майор не у відпустку зібрався.
— Не думаю, що Доусон має ті відпустки,— сказав я.— Сумніваюся, що він узагалі спить.
— Вважаєте, що його присутність пов’язана з убивством ювраджа?
— Можливо, хоча якщо він тут офіційно, чому б не прийти у мундирі? І навіщо так швидко зникати?
— Він міг опинитися тут з якоїсь іншої причини. Може, вистежує терористів?
Я поміркував над цим. Вокзал Говраха — в’їзд до міста. Більшість людей потрапляє до Калькутти саме через нього.
— Усе може бути,— відповів я.— Хоча у такому разі цілком природно було б йому з’явитись у формі. Він же не оперативник.
Із платформи пролунав свисток. Я поглянув на годинник. Десята. Не Здавайся надів окуляри.
— Міс Ґрант часом не бачили? — поцікавивсь я.
Запитання, схоже, його збентежило.
— Я її не видивлявся, сер.
— Авжеж,— кивнув я, і в моєму животі щось ворухнулося, коли я зрозумів, що Енні не поїде. Так навіть краще, сказав я собі, бо важко було б зосередитися на справі, якщо весь час відволікаєшся, але пілюля все одно виявилася занадто гіркою.
Потяг м’яко здригнувся і повільно рушив від вокзалу, починаючи свою подорож у ніч повз довжелезні ряди мокрих будинків Говраха.
Не Здавайся посовався.
— Якщо це все, сер, я б хотів піти до свого купе.
Мене це цілком улаштовувало. Потрібно поміркувати, обдумати причини присутності Доусона на платформі. Але побути на самоті хотілося не тільки тому. Ми домовилися зустрітися за годину на вечері, сержант пішов, і я зачинив за ним двері.
У купе раптом стало дуже тихо. Я витяг валізку і поставив її на ліжко. Відкрив замочки, дістав сорочки й інший камуфляж, під яким лежала лакована дерев’яна скринька зі срібною ручкою й оздобленням зі слонової кістки. Сама вона була з червоного дерева зі срібним замком у вигляді голови дракона. Ручка була ніби продовженням дракона. Скринька була напрочуд гарною, і я трохи помилувався нею. Та зовнішня краса — ніщо порівняно з тим, що всередині.
Я витягнув із кишені маленького срібного ключика, уставив його в замок і повернув. Механізм тихо клацнув, і я ледь здригнувся. Підняв кришку і зазирнув під неї: лампа, керамічна люлька, набір тонких голок та інших інструментів і, звісно ж, бамбуковий держак для опійної люльки з порцеляновим мундштуком. Усе це елегантно лежало на червоному оксамиті. Подорожній набір для куріння опію, і я закохався в нього, щойно побачив у антикварній крамниці на Парк-стрит. Одразу зрозумів, що він мені край потрібен, хоча ніколи нічого схожого й не бачив. Навіть не думав, що колись він мені знадобиться — аж доки не помітив кульку опію серед речей застреленого вбивці. Ще ніколи я не готував опію сам. Справа це була складна, вимагала певного досвіду і майстерності, і в потязі, що рухається, цього навряд чи можна було навчитися. Більше того, брати скриньку із собою було дуже ризиковано. Що, як мою валізу буде пошкоджено й усі побачать, що всередині? Вистачить, щоб скомпрометувати офіцера поліції, навіть якщо він офіційно у відпустці.
І тут я зрозумів, що взяв її із собою, бо не міг із нею розлучитися. Немов ляпаса отримав. Я швидко зачинив скриньку, прикрив її одягом і витяг чисту сорочку, штани і напівпорожню пляшку віскі, яка теж там лежала.
Змінивши мокрий одяг, я налив собі порцію віскі й поставив склянку на секретер. Сів, зробив ковток. На вулиці лив дощ, час від часу за вікном мерехтіло світло, то потяг проносився повз будинки.
Це мій перший візит до індійського штату. Власне, узагалі перша подорож Індією. Початок був геть непоганий, і якщо кудись і їхати, то чому не в Самбалпур. Та щось мене непокоїло. Трохи занепав духом, коли не з’явилася Енні, та й поява майора Доусона на платформі мене надто непокоїла. Не міг позбутися відчуття, що його присутність якось пов’язана з убивством ювраджа. Відколи до наших рук потрапили листи з попередженнями, які надіслали Адгіру, я впевнився, що сліди мусять вести до Самбалпура. Але той факт, що ми зустріли на вокзалі Доусона, додавав іще одну можливість: до справи має відношення «Відділ Н» або його керівництво. Присутність Самбалпура у Палаті принців була, урешті-решт, важливою частиною планів віце-короля. Чи можливо, щоб хтось із уряду дав санкцію на те, щоб позбутися принца, сподіваючись, що його спадкоємець буде більш поступливим?
У мене аж скрутило шлунок від думки, що це означає. Якщо вбивство принца має політичне підґрунтя, так просто його не розкрити. Якщо за ним стоїть «Відділ Н», шукати правду буде небезпечно, якщо взагалі вдасться її знайти. Навіть гірше, якщо тут замішана військова розвідка, то потяг до Самбалпура везе мене не до відповідей на запитання, а зовсім у протилежний бік.
Я зробив іще один ковток і подивився в темряву за вікном. Думки мої повернулися до листів. Написані вони мовою орія, доставив їх принцові хтось із палацу. Навіть якщо тут і були будь-які сліди британської змови, то певна людина, яка володіла місцевою мовою, мусила щось дізнатися про цю змову і попередити принца. Велика ймовірність, що людина ця саме в Самбалпурі. Знайти її — моє завдання номер один.
За півгодини у двері постукав Не Здавайся. На ньому була чорна краватка і дорогі шкіряні черевики, які сяяли так, що могли б запросто замінити кораблям маяк.
— Ви зібралися в оперу? — поцікавивсь я.
— Мені здалося, що ви хотіли пошукати вагон-ресторан, сер.