Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
– Bon,[25] – схвально сказав Пуаро. – Із вас, мадемуазель, чудовий свідок. У такому разі питань щодо її особи не залишається, хоча це все одно дивно. – І спантеличено насупився, вдивляючись у труп.
Мсьє Ко знизав плечима.
– Убивця, поза сумнівом, знетямився від гніву, – припустив він.
– Якби її звалили з ніг, то це було б зрозуміло, – у задумі промовив Пуаро, – але той, хто задушив її, підкрався ззаду й застав зненацька. Ядушний сап, здавлене булькання – от і весь шум, аж тут раптом цей удар навідліг по обличчю. Навіщо? Сподівався, що, із спотвореним до невпізнанності лицем, її особу можуть і не встановити? Чи ненавидів жертву так сильно, що не зміг стриматися й наніс цей удар, навіть коли та була вже мертва?
Кетрін здригнулася, і чоловічок одразу ж повернувся до неї, щоб заспокоїти.
– Не дозволяйте моїм словам, мадемуазель, засмучувати вас, – доброзичливо проказав він. – Для вас усе це новина та жахіття, а для мене, на жаль, звична історія. Прошу вас обох дати мені ще хвилинку.
Міс Ґрей та комісар стояли біля дверей, спостерігаючи, як Пуаро швидко оглянув купе. Зауважив одяг покійної, акуратно складений на краю полиці, важке хутряне манто, яке висіло на гачку, та темно-червоний капелюшок, кинутий на багажну сітку. А відтак пройшов у суміжне – те, де Кетрін бачила служницю. Там було не постелено. На сидінні лежали три-чотири абияк навалені пледи, коробка для капелюхів і кілька валіз. Чоловічок раптом обернувся до неї.
– Учора ви були тут, – кинув він. – А чи не помічаєте якихось змін – може, чогось бракує?
Кетрін уважно обдивилася обидва купе.
– Так, – відказала вона, – дечого не вистачає – багряного сап’янного футляра. На кришці стояли ініціали «Р. В. К.». То міг бути невеличкий несесер або містка скринька для коштовностей. Я бачила його в руках у служниці.
– Он як! – зацікавився Пуаро.
– Хоча я, звісна річ… – забурмотіла Кетрін, – зовсім не розбираюся в таких речах, але, очевидно, раз немає ні служниці, ні коштовностей?..
Але тут утрутився мсьє Ко:
– Ви хочете сказати, що крадіжку скоїла служниця? Ні, мадемуазель, проти цього є дуже вагоме заперечення.
– Яке?
– Вона залишилася в Парижі.
Поліцейський обернувся до Пуаро:
– Мені хотілося б, щоб ви на власні вуха почули покази провідника, – довірчим тоном промурмотів він. – Вони дуже цікаві.
– Мадемуазель, поза сумнівом, теж воліла б їх послухати, – зауважив чоловічок. – Ви не заперечуєте, мсьє комісаре?
– Ні, – сказав поліцейський, хоча вочевидь заперечував, і то дуже. – Звісно, ні, мсьє Пуаро, якщо ви так хочете. Ви тут уже закінчили?
– Гадаю, так. А втім, одну хвилинку.
Він саме перебирав пледи, а тепер підніс один до вікна і, глянувши на світло, знімав із нього щось пальцями.
– Що це? – різко запитав мсьє Ко.
– Чотири темно-руді волосини. – Він нахилився над убитою. – Так, із голови мадам.
– То й що? Ви надаєте цій знахідці значення?
Пуаро впустив плед назад на сидіння.
– Що має значення, а що ні – на цьому етапі сказати не можна. Але ми повинні ретельно відзначити кожен манісінький фактик.
Вони знову пройшли у перше купе, і за хвилину чи дві на допит прибув вагонний провідник.
– Вас звати П’єр Мішель? – запитав поліцейський.
– Так, мсьє комісаре.
– Я хотів би, щоб ви повторили цьому панові, – і він вказав на Пуаро, – всю вашу розповідь про те, що сталося в Парижі.
– Гаразд, мсьє комісаре. Після відходу потяга з Ліонського вокзалу, я зайшов послати постелі, гадаючи, що мадам саме обідає, але та замовила кошик із провізією в купе. Вона сказала мені, що була змушена залишити свою служницю в Парижі, тож немає потреби стелити обидві полиці. Пасажирка, прихопивши кошик, перебралася в суміжне купе, доки я готував її місце до сну, а потому звеліла, щоб я зранку її не будив, оскільки вона любить поспати. Я запевнив її, що цілком зрозумів, і мадам побажала мені «на добраніч».
– А сам ви в суміжне купе не заходили?
– Ні, мсьє.
– А ви, попри це, часом не помітили: чи був там серед багажу багряний сап’янний футляр?
– Ні, мсьє, не помітив.
– А чи не могло бути так, що в тому купе ховався чоловік?
Провідник замислився.
– Двері залишалися прочинені, – промовив він. – Якби за ними хтось стояв, то я б його не побачив, але той, поза сумнівом, був би чудово видимий мадам, коли вона заходила туди.
– Цілком слушно, – сказав Пуаро. – Чи не маєте ви чого додати до своєї розповіді?
– Гадаю, це все, мсьє. Я більше нічого не пам’ятаю.
– Ну а що було сьогодні вранці? – поставив навідне питання Пуаро.
– Як і веліла мадам, я її не турбував. І вже аж перед самими Каннами наважився до неї постукати. Оскільки відповіді не пролунало, я відчинив двері. Вона лежала на полиці і, здавалося, спала. Я торкнув її за плече, щоб розбудити, і тут…
– І тут ви побачили те, що сталося далі, – закінчив за нього Пуаро. – Très bien.[26] Гадаю, я тепер знаю все, що мені треба знати.
– Сподіваюся, мсьє комісаре, я не винен у жодному службовому недбальстві… – жалібно протягнув провідник. – Щоб такий випадок – і стався у «Блакитному потягу»! Це просто жахливо.
– Заспокойтеся, – сказав поліцейський. – Буде зроблено все, щоби по змозі не надати цій події розголосу – хоч би й суто в інтересах правосуддя. Я не думаю, що вас можна звинуватити в якомусь недбальстві.
– І мсьє комісар повідомить те саме керівництву компанії?
– Ну, звісно, звісно, – нетерпляче урвав його мсьє Ко. – Наразі ви вільні.
Провідник пішов.
– Згідно з висновками судмедексперта, – сказав комісар, – жінка, найвірогідніше, була мертва ще до того, як потяг прибув у Ліон. А коли так, то хто ж убивця? Зі слів мадемуазель стає ясно, що в певний момент під час подорожі жертва мала зустрітися з тим чоловіком, про якого розповідала. І те, що вона позбулася служниці, здається важливим. А що коли він сів на потяг у Парижі, і та сховала його в суміжному купе? У цьому разі вони могли посваритися, і той міг убити її у нападі люті. Це одна з версій. Інша ж – і, як на мене, правдоподібніша – полягає в тому, що напад учинив злодій із цього ж таки потяга: непомітно для провідника прокрався по коридору, вбив жертву і зник із червоним сап’янним футляром, який, поза сумнівом, містив досить коштовні прикраси. Найімовірніше, вбивця зійшов
