Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

– Що ж, а хіба ви самі так не вважаєте?

– Я… здається, вважаю.

Рут Кеттерінґ опустила погляд на руки, які шалено тремтіли.

– Але не можу тепер відступити.

– Чому ж?

– Я… бо… вже все влаштовано, і це розіб’є його серце.

– Ну, не беріть до голови, – грубувато мовила Кетрін. – Серця – досить міцні штуки.

– Він вирішить, що мені бракує відваги й цілеспрямованості.

– Те, що ви зібралися зробити, здається мені страх якою дурницею, – сказала міс Ґрей. – І, гадаю, ви й сама це усвідомлюєте.

Рут Кеттерінґ занурила обличчя в долоні.

– Я не знаю… не знаю. Аж відколи ми виїхали з Лондона, мене не полишає жахливе відчуття, наче зі мною от-от щось трапиться – дещо таке, чого мені не уникнути. – Вона конвульсивно схопила руку співрозмовниці. – Ви, певно, маєте мене за божевільну, коли я таке верзу, але кажу вам: я знаю, що станеться дещо жахливе.

– Не думайте про це, – сказала Кетрін. – Спробуйте взяти себе в руки. Можна дати батькові телеграму з Парижа, і він одразу приїде до вас.

Друга жінка проясніла.

– Так, це цілком можливо. Мій любий старенький татусь. Дивно, але до сьогодні я й гадки не мала, як сильно до нього прив’язана. – Вона випрямилася і промокнула очі хустинкою. – Я поводилася зовсім по-дурному. Дуже вам дякую, що вислухали мене. Сама не знаю, як упала в цю химерну істерику. – Рут підвелася. – Тепер зі мною все гаразд. Гадаю, мені просто треба було з кимось поговорити. Навіть подумати не можу, чому ледь не виставила себе такою закінченою дурепою.

Кетрін також устала.

– Рада, що вам покращало, – промовила вона, стараючись, щоб голос звучав якомога буденніше, оскільки надто добре знала, що на зміну відвертості приходить зніяковіння. І тактовно додала:

– Час мені повертатися до свого купе.

Вона вийшла в коридор синхронно зі служницею, яка також з’явилася із сусідніх дверей. Та глянула кудись за спину Кетрін, і на її обличчі проступив вираз сильного подиву. Міс Ґрей і собі озирнулася, але хай хто викликав у служниці настільки явне зацікавлення, встиг сховатися у своє купе, і в коридорі стало порожньо. Вона пройшла вздовж нього, щоби зайняти своє місце, яке було в наступному вагоні. А коли проминала останнє купе, його двері відчинилися, і звідти на мить визирнуло жіноче обличчя – а відтак різко замкнулися знову. Такі обличчя забуваються нескоро – як і довелося переконатися Кетрін, коли та знову його побачила. Вродливе лице, овальне й смагляве, сильно нафарбоване за якоюсь чудернацькою модою. У Кетрін з’явилося відчуття, наче вона десь бачила його раніше.

Міс Ґрей без додаткових пригод свого купе і певний час просиділа, розмірковуючи над секретом, у якому їй щойно зізналися. А ще знічев’я гадала, ким же могла бути ця жінка в норковому манто і яким виявиться кінець її історії.

«Що ж, коли я завадила комусь виставити себе ідіоткою, то, певно, зробила добру справу, – подумала вона про себе. – А втім, хтозна? Адже жінки такого типу все життя поводяться тверезо та егоїстично, тож суто для різноманітності вчинити навпаки могло б стати для неї корисним. А, ну й нехай – не думаю, що ми колись зустрінемося ще раз. Вона так точно не захоче знову бачити мене. Це ж бо і є найгірший наслідок секретничання. Усі ті, хто чимось поділився, повсякчас тебе уникають».

Кетрін сподівалася, що за обідом її не посадять на те саме місце, і не без гумору розмірковувала, що це могло б виявитись мулькою для обох. Відкинувшись на підголівник, вона відчула себе стомленою і дещо пригніченою. Потяг підходив до Парижа, і цей повільний по́повз по ceinture[20] із нескінченними зупинками й затримками вкрай стомлював. Щойно вони прибули на Ліонський вокзал, як Кетрін із радістю вийшла з вагона, щоб прогулятися сюди-туди пероном. Після парового опалення в купе холодне, колюче повітря вельми освіжало. Вона з посмішкою зауважила, що її подруга в норковому манто по-своєму розв’язувала можливу проблему обіднього зніяковіння. Через вікно тій саме подавали кошик із провізією, який приймала служниця.

Тож коли потяг знову рушив, і шалене калатання дзвоників звістило час обідати, міс Ґрей пройшла у вагон-ресторан із відчуттям значного полегшення. Цього вечора її сусідом по столику виявився зовсім інший типаж – невисокий чоловічок явно іноземного вигляду, із туго навощеними вусами і яйцеподібною головою, яку він тримав дещо набік. Вона взяла з собою книгу і помітила, що очі маленького незнайомця, затримавшись на цьому чтиві, якось весело зблиснули.

– Бачу, мадам, у вас roman policier.[21] Вам подобаються такі речі?

– Вони розважають мене, – зізналася Кетрін.

Чоловічок кивнув із виразом цілковитого розуміння.

– Мені казали, що ті завше добре продаються. Але чому так – га, мадемуазель? Я питаю у вас як дослідник людської натури: чого б це?

Він дедалі більше забавляв міс Ґрей.

– Напевне, детективи вносять у життя читача ілюзію захопливості, – припустила вона.

Незнайомець серйозно кивнув.

– Так, щось у цьому є.

– Звичайно, всім відомо, що насправді так не буває, – повела далі Кетрін, але він різко її перебив.

– Буває, мадемуазель! Час від часу трапляється! Ось я, сиджу і розмовляю з вами, – а таке бувало зі мною.

Та кинула на нього швидкий, зацікавлений погляд.

– А одного дня – хтозна – може, й ви опинитеся у вирі подій, – продовжував чоловічок. – Тут усе залежить від випадку.

– Не думаю, що це ймовірно, – заперечила Кетрін. – Зі мною нічого такого не трапляється.

Той нахилився вперед.

– А вам би цього хотілося?

Таке питання налякало її, і вона різко втягнула повітря.

– Можливо, у мене просто розігралася уява, – сказав співрозмовник, спритно протираючи одну з виделок, – але мені здається, що у вас живе туга за цікавими пригодами. Eh bien,[22] мадемуазель, увесь життєвий досвід навчив мене одному: до чого прагнеш, те й отримаєш. Тож хтозна? – Його обличчя комічно скривилося. – Ви, може статися, отримаєте більше, ніж хотіли б.

– Це пророцтво? – запитала Кетрін, із посмішкою встаючи з-за столу.

Чоловічок похитав головою.

– Я ніколи не пророкую, – бундючно заявив той. – Так, ніде правди діти: маю звичку ніколи не помилятися – але я цим не похваляюся. Добраніч, мадемуазель, приємних вам снів.

Міс Ґрей рушила назад через потяг, звеселена своїм кумедним маленьким сусідом. Проходячи повз відчинене купе нової знайомої, вона побачила, що провідник стелить тій постіль. Сама ж леді в норковому манто стояла і дивилася у вікно. А суміжне купе, як помітила