Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

Відповідь. Так! Великий американський лімузин.

Запитання. З водієм?

Відповідь. За водія у них Карл. Сідаючи до керма, він знімає лакейську ліврею й надягає шоферську.

Запитання. До них ходить інша челядь?

Відповідь. Куховарка та дві покоївки… Покоївок досить часто міняють.

Запитання. Крім тих дам, про яких ви вже казали, вони приймають багато відвідувачів?

Відповідь. Лише кількох… Найчастіше до них навідується у другій половині дня чолов'яга років сорока… Він схожий на американця, приїздить у жовтій спортивній машині.

Запитання. І він довго в них залишається?

Відповідь. Одну-дві години.

Запитання. А ввечері чи вночі він не приїздить?

Відповідь. Приблизно рік тому він приїздив двічі о десятій вечора, щоразу з молодою жінкою. Та сам відразу виходив, залишаючи свою супутницю в будинку..

Запитання. Це була та сама жінка?

Відповідь. Ні.

Мегре уявив собі, з якою сардонічною, майже хтивою усмішкою відкривав старий дивак ці невеличкі таємниці.

Відповідь. Крім нього, був іще один молодий, та вже лисий чолов'яга. Він приїздить у таксі, коли стемніє, і від'їздить з пакунками.

Запитання. Якими пакунками?

Відповідь. Це можуть бути картини… Чи щось інше. Ось приблизно все, що мені відомо, пане інспектор. Уже давно мені не доводилося стільки балакати і, сподіваюся, не скоро доведеться знову. Попереджаю вас, що марно б викликали мене до відділка поліції чи до кабінету судді… Тим більше не сподівайтеся, що я піду свідчити в Палац правосуддя, якщо До того дійде… Ми з вами вже поговорили… Я повідомив вас про все, що знав… Тепер ви знаєте все не гірше за мене… Тож не здумайте мене більше турбувати, байдуже під яким приводом…

А за хвилину Шінк'є ще раз довів, що окружні інспектори знають свою справу.

— Вийшовши від голландця, я, ніде правди діти, подумав, а чи не посміявся з мене той старий дивак. І тому вирішив перевірити котрусь із його заяв. Коли б вона підтвердилася, то й усьому іншому було б легше повірити.

Тож я подався до молочного бару. Довелося якийсь час почекати, доки в залі залишилася сама офіціантка. Ця справді невеличка на зріст гладуха, яка недавно приїхала із села і досі не може повірити, що вона справді живе в Парижі…

Я зайшов і запитав:

— Ви знайомі з добродієм Карлом?

Вона зашарілася, занепокоєно глянула на відчинені двері й прошепотіла:

— Хто ви? Навіщо це вам знати?

— Проста довідка. Я з поліції.

— В чому його звинувачують?

— Ні в чому. Це звичайна перевірка. Ви заручені?

— Можливо, ми колись і поберемося, та він досі мені ще не освідчився…

— Ви зустрічаєтеся з ним кілька разів на тиждень?

— Кожного вільного вечора…

— І чекаєте на нього за кілька кроків від особняка на авеню Жюно?

— Хто це вам сказав?

Тут з'явилася опасиста молодиця. Дівчина не розгубилася й голосно сказала:

— Ні, мосьє, в нас немає горгонзоли, є лише сир рокфор… Та в них майже однаковий смак…

Мегре всміхнувся.

— Вам довелося купити рокфору?

— Я сказав, що моя дружина любить лише горгонзолу… Оце і все, пане комісар… Не знаю, що розкажуть ще увечері мої колеги… А як там бідолашний Лоньйон?

— Я щойно дзвонив до лікарні. Лікарі ще нічого певного не кажуть, а він досі не опритомнів. Схоже на те, що друга куля зачепила верхівку правої легені, але в його теперішньому стані зробити рентген неможливо…

— Хотів би я знати, що він таке відкрив, щоб у нього стріляли. Коли б ви бачили того голландця, то здивувалися б не менше за мене. Важко навіть собі уявити, щоб такий поважний пан…

— Зробіть, будь ласка, одну річ, Шінк'є… Коли всі ваші люди повернуться до відділка, а особливо, коли заступлять на нічне чергування, накажіть їм зайнятися жінками… Як ви мені сказали, деякі з них приходили до особняка пішки. Отже, можна припустити, що вони мешкають десь поблизу. Звеліть також густим гребінцем прочесати нічні кабаре. Коли вірити вашому старому інвалідові, то навряд чи треба. шукати на тротуарах… Ви розумієте, що я маю на оці? Цілком можливо, що кінець кінцем пощастить знайти одну з тих, що побувала на авеню Жюно…

Певна річ, було б не менш цікаво знайти Марінетту Ож'є.

Та Моер зі своїми сотнями зразків річкового піску щось не поспішав вивести його на слід.

— Алло! Голландське посольство слухає… — У трубці лунав молодий свіжий голос з легеньким акцентом, від самого звуку якого в уяві поставали пейзажі з вітряками, мов на коробках какао.

— Пробачте, мадемуазель, але я хотів би поговорити з першим секретарем…

— Хто його просить?

— Комісар Мегре з Управління карного розшуку.

— Зачекайте хвилинку. Я подивлюся, чи в себе зараз пан Гудекамп…

Згодом у трубці почувся знову той самий голос:

— Пан Гудекамп зараз на нараді… Я можу дати вам телефон другого секретаря, пана де Вріеса… Не кладіть трубки…

За хвилину в трубці залунав чоловічий голос, певна річ, уже не такий свіжий, з помітнішим акцентом.

— Це Хуберт де Вріес, другий секретар посольства Нідерландів…

— З вами