Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Припустімо. А чому її знайшли на алеї?

— На тіло наштовхнувся один хлопець, зовсім випадково. Спочатку вирішив, що дівчину можна врятувати, ножем обрізав мотузку, спробував штучне дихання — не вийшло. Тоді потяг тіло до алеї, а коли кроки почув — злякався, і ноги на плечі… Потім, правда, з’явився до нас. Добровільно. От, шановний Андрію Миколайовичу, і вся історія, — він знову вирішив перейти на «ви», хоча «тикання» мене більше влаштовувало — якось чесніше. — Я оце подумав і вирішив — можете написати про це. Тільки попередньо мені покажете, я завізую. Редакторові вашому я подзвоню, введу в курс справи…

З кабінету я вийшов під веселий хрумкіт льодяника.

— Я дізнавалася — це правда, — Алла відсунула від себе списаний аркуш. — Оксана Бережна справді завагітніла від одного жеребця, Славка Стрільця. На його совісті, до речі, кілька таких подвигів. І скандал був — Стрілець її при дівчатах шльондрою назвав. Мало, мовляв, із ким могла гульнути, а я відповідай… Тільки не та Оксана людина, щоб у зашморг лізти. Вона не дуже-то й переживала, хотіла йти на аборт, а потім вирішила залишити дитину. Ось така ситуація.

Я ще раз перебіг очима текст. Звичайно, все це підозріливо з одного боку, а з іншого — факти справді мали місце. Наявність передсмертної записки ніхто мені довести не може, невідомий свідок так невідомим для мене і залишиться, і закинути міліції нема чого, полковник Мурашко не дурний.

Замітка в два абзаци — усе, чим я розродився на цю подію. Від власних думок і коментарів я утримався, у всьому посилався на начальника райвідділу полковника Мурашка. Зовсім нейтральна інформашка.

Узагалі пора ставити хрест на цій справі.

Валерка втретє розповідав, як учора ввечері на фуршеті з нагоди презентації збірника сучасної німецької поезії, який видало на німецькі гроші місцеве видавництво «День», Кравець з обласного радіо напився і на очах вражених спонсорів запихав у кишені бутерброди, яблука й кока-колу. Німці-спонсори ввічливо поцікавилися матеріальним становищем пана. Знічені колеги вигадали історію про голодне воєнне дитинство, і спонсори принесли п’яному стололазові добрячий пакет із продуктами. Валерка розповідав усе, щоразу додаючи нові подробиці, і сміх у кабінеті не вщухав.

— Між іншим, це наша ганьба, так що нема чого тут іржати! — суворо зазначила Тітонька Коняка з свого кутка.

Валерка був у доброму гуморі і поблажливий, так що пропустив сказане повз вуха.

— Гаразд, гайда палити!

Він уже виходив з-за столу, коли дзенькнув телефон.

— Тебе! — Валерка простягнув мені слухавку. Я вмостився на його столі.

— Слухаю.

На тому кінці дроту хтось голосно сопів.

— Кропива? — незнайомий чоловічий голос.

Компанія на чолі з Валеркою галасливо звільнила кабінет.

— Так, Кропива.

— Ти мене не знаєш, — чоловік говорив, старанно добираючи слова. — Я прочитав, що вбивця признався.

— Усе правильно.

— Неправильно. Я не признавався.

Мої сідниці повільно сповзли зі столу.

— У смислі…

— Сидить невинна людина… Чому ти написав, що Бережна наклала на себе руки?

Я не спромігся вичавити й звуку.

— Тобі у міліції так сказали? Їм хочеться закрити справу. Слухай мене. Я не дам їм цього зробити!

— Хвилинку… Може, ми…

— Ні. Я читав твої статті. Ти аналізуєш, прагнеш докопатися до суті. Тому я дзвоню тобі. Скажи їм — я буду продовжувати.

Короткі гудки.

Кімната, від якої мені дали ключ, була завалена картонними коробками. Вочевидь, господарі моталися за шмотками, сигаретами або апаратурою, пристосувавши кімнату під склад. Тут же зберігали свій товар їхні друзі — бізнесмени.

— Влаштовуйся, — Алла кивнула на ліжко. — Боб сказав, що тут тижнів три нікого не буде.

— Слухай, а все це добро не поцуплять? Висадив двері — і квит.

— Сусіди наглядають. Навпроти Толик-слюсар мешкає, він цілоденно вдома, а ночами в кіоску на розі торгує. Так що не хвилюйся, — Алла глянула на годинник. — Я погнала, треба реферат написати. Завтра зідзвонимося. Щасливо.

Я зачинив за нею двері. Так, замки добротні. Скинув куртку, черевики, влаштувався на розхитанім ліжку.

Звичайно, про телефонну розмову я нікому не розповів. Крім Алли, яка повірила одразу.

Дзвонив не божевільний. Зі мною говорив справжній вбивця, чоловік, який переслідує певну мету. І не муки совісті змусили його шукати мій службовий номер. Він хоче своїми вбивствами щось довести. От тільки що? Він сказав, що вимостить студмістечко трупами…

Хай це безглуздо й смішно, але я вирішив спробувати вирахувати ЙОГО сам. Треба дізнатися, чого йому хочеться вбивати. І тоді стане ясно, хто він.

А для цього треба покрутитися у студмістечку. Всі п’ятеро якимось чином пов’язані із «Зодіаком». Навіть Юрко Кріпак — бармен із «Зодіаку». Може, звідси потягнеться ниточка. У мене нема конкретного плану, діяти доведеться навпомацки, шанси мої мізерні, але нічого не робити і сидіти, склавши руки, я не можу.

Поживу поки що тут, звідси навіть на роботу ближче. Походжу, порозпитую, подумаю…

Від звуку встромленого в замок ключа я здригнувся і рвучко скочив з ліжка. Двері відчинилися, і до кімнати боком зайшов чорнявий хлопець, типова «особа кавказької національності», з «Маяком» і однією колонкою в руках.

— Пірівєт, — він зовсім не здивувався. — Я думав — Стасик пірієхав, — м’який акцент його мені навіть подобався. — Ось пірініс, світло побачив — вірішів зайти.

Хлопець акуратно поставив ношу на стіл і простягнув мені руку.