Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Гоша мене звати. Джошкун повне ім’я. Я за стінкою жіву.

Короткий міцний потиск.

— Андрій.

— До Стасика приїхав чи до Бориса?

— Я взагалі-то… цеє… Алла сказала — можна пожити…

— Раз Аллочка сказала — все можна! — Гоша підніс вказівний палець. — Що нада — заходь, тільки тепер дівчина прийшла, — він згріб телевізор. — Хоче «Санта-Барбара» дивитись. Усі серії, каже, дивлюся, вже третій рік. Треба даму розважити, — він підморгнув, відчинив двері і боком вийшов у коридор.

— Зачиняй. Я в сорок восьмій.

Я зачинив двері. Цікаво, у скількох ще людей є ключі від цієї кімнати?

Я жив колись у такій же общазі. Довжелезний коридор, по обидва боки — давно не фарбовані двері кімнат. Вечорами напівтемний коридор оживає — дика суміш музичної какофонії, тупотіння ніг, дзенькіт каструль і сковорідок на кухнях — їх дві по обидва боки коридору, сигаретний дим клубочиться звідусіль. Періодично коридор здригається то від вибухів істеричного реготу, то від сплесків лайки. Общагівський мурашник живе.

Під ці знайомі звуки я повільно засинав. Для мене це було якось спокійніше — не можу терпіти моторошної тиші будинків із блочною системою…

— Дві кави, два бутерброди з сиром… Лікер будемо?

— Давай… Усе одно сидіти… Вишневий…

— Двісті вишневого, двісті «Каберне», шоколадку…

Алла мала рацію — сюди треба приходити раніше і займати столик. Завсідники сидять тут з восьмої вечора до півночі, а хто й пізніше, бар працює цілодобово. Зайвих стільців нема, якщо компанія велика — зсувають два столики.

Роззираюся. Дурна взагалі-то вигадка — стирчати вечорами в барі і вишукувати людину, котра не вписується в цю атмосферу. Але я не мав вибору. Алла зголосилася скласти мені компанію, бо самотній хлопець за столиком, що на всі боки зиркає, — підозріло?

Бар повільно заповнювався. Майже всі, хто заходив, кивали барменові, хтось дружньо тиснув руку. Чоловіки традиційно замовляли горілку, дами — залежно від смаків і ступеню вередливості. Дим завис під стелею.

За столиком навпроти — четвірка в чорних штанях і червоних піджаках. Видно, балачка ділова. Літрівка «Кремлівки», у блюдці — купа недопалків. Трохи далі — двоє чуваків з дівчатами, одна регоче — аж захлинається. У кутку араб і блондинка п’ють французьке шампанське. Поряд із ними — двоє приятелів по черзі бігають поновлювати склянки, і з кожним разом фраза «Ще по сто» звучить все викличніше. Ні, випадкових людей тут явно немає.

Я бачу три можливості. Ми або легко вираховуємо потрібного нам чужинця, або він нічим не виділяється тут, або ми взагалі йдемо хибним шляхом. Останнє найбільш ймовірно, але іншого виходу у нас немає.

Десь через півгодини мені в голову приходить дурна ідея. Підходжу до стойки, замовляю ще кави і з робленою байдужістю запитую бармена:

— Юрко буде сьогодні?

— Нема його, — бармен цілком заглиблений у процес приготування кави по-східному.

— А коли буде? Я йому гроші винен…

Тепер його погляд ковзнув по мені.

— Не буде Юрка.

— Ми домовлялися взагалі-то… Я на місяць у Польщу мотався. Він казав — терміново…

— Сказано — не буде його! Сидить Юрко…

— Де сидить?

— У тюрмі сидить, — бармен підсунув мені каву, змахнув гроші з укритої дерматином стойки.

— А за що?

— Не знаю, — огризнувся він, і я зрозумів — більше він нічого не скаже.

Ми простирчали у «Зодіаку» ще години три. Іноді нам здавалося, що хтось своєю поведінкою викликає підозру, затим після дискусії ми відкидали кандидатуру. Кілька разів ми танцювали, щоб якось урізноманітнити перебування. Нарешті я констатував:

— Даремно витратили час…

— А ти хотів у перший же день його накрити? — у Алли було явно більше ентузіазму. — То що — завтра продовжимо?

— Гадаю, тут тижні потрібні…

Наступний вечір був копією попереднього. Бармен впізнав мене і ледь кивнув. Потенційних жертв, поведінка яких могла провокувати вбивцю, набралося з півтора десятка. Даремні старання. Ще один згаяний вечір.

У третій раз я вирушив у «Зодіак» сам — Аллі терміново треба було здавати залік. Години дві я розглядав знайому вже публіку, ковтаючи остобісілу каву, а потім до мене підсіли двоє кавказців. Грузини, вірмени, азербайджанці чи хто там — я їх не розрізняю.

— Прівєт, друг. Давай війдемо, розмова є.

Сперечатися безглуздо, тікати, певен, теж. Підводячись, я помітив, що бармен дивиться у наш бік. Більше ніхто не звернув на нас уваги.

Хлопців двоє. Один середнього зросту, а другий на голову вищий за нас. Традиційна неголеність, традиційні важкі шкірянки.

Зранку накрапав дощик, земля під ногами мокра і слизька. Під конвоєм я іду у глухий куток, де контейнери зі сміттям. Згори падає світло з вікон, всюди люди, і життя б’є ключем, та я знаю — якщо почну кричати, жодна зараза не зверне увагу, хіба що висуне носа з вікна якийсь цікавий. Тому мені страшно. Це неправда, що люди, які вже дивилися в обличчя смерті, звикають і не бояться. Навпаки, вони знають, що боятися цього треба. А я ляканий.

Від стіни відділяється ще одна постать, наближається до нас.

— Цей? — киває на мене низенький.

У хлопцеві, що наблизився, я упізнав приятеля Ольги Суховій.

— Він! — хлопець наблизився впритул. — Ти мене пам’ятаєш, козел? Пам’ятаєш, що я тобі обіцяв?

Різкий, сильний і влучний удар у сонячне сплетіння зігнув мене коцюбою. Дихання перехопило,