Небезпека рецидиву - Кріс Тведт

Ми йшли, тримаючись за руки, вузькими, посипаними гравієм стежками, що в'юнилися попід деревами; дійшли до сходів, які зводили до самої води; замовили вечерю у ресторані на причалі з видом на фьорд. Після вечері сиділи, попиваючи пиво й милуючись морем. По інший бік фьорду виднілися у присмерку промислові будівлі й доки, зате на північному заході вода переливалася червоними і золотистими барвами у променях вечірнього сонця. Нерухому гладінь прорізали хіба піняві шлейфи у кільватері човнів.

— За два тижні, — озвався я. — За два тижні ми подамося з тобою у відпустку. Я вимкну мобільного телефона, не візьму з собою жодного аркуша. Тільки ми з тобою удвох!

Задзвонив мій мобільний. Він лежав відімкнений увесь день, я увімкнув його з трохи нечистим сумлінням. Глянув на Карі. Хай собі дзвонить, вирішив. За хвилину телефон задзвонив знову. Пронизливі дзвінки дратували відвідувачів, дехто почав обертатися. Довелося взяти слухавку.

Телефонувала Сюнне, моя помічниця. Юна, сумлінна й амбіційна. Голос її звучав трохи задихано від хвилювання.

— Чого ти, заради всіх святих, не береш слухавки, Мікаелю? Я дзвоню, дзвоню…

— У мене вихідний.

— Уже ні. Негайно приходь!

— Що трапилось?

— Пам'ятаєш убивство, яке сталося тут ранньою весною? Убили молоду дівчину? Справу ще назвали «справою Майї»?

— Так.

— Зателефонували з тюрми. Відповідач, Альвін Му, хоче змінити адвоката. Він хоче тебе. Мусиш прийти. Він чекає твого дзвінка.

Я важко зітхнув.

— Нічого я не мушу. Зателефонуй йому сама. Ти ж знаєш, що робити, Сюнне. Письмова вимога про зміну адвоката, лист до суду, копія поліції та попередньому адвокатові. Ти все чудово знаєш.

— Але…

— Якщо він хоче саме мене, то прийме такі умови. Зателефонуй йому, поясни процедуру. Скажи, що я відвідаю його, щойно одержу призначення.

Я аж ніби відчув у слухавці, як вона бере себе в руки.

— Гаразд, Мікаелю, гаразд. Я усе зроблю. Але…

— Так?

— Це проблемна справа, правда ж?

— Так, Сюнне, дуже проблемна.

Я якийсь час сидів, втупившись поглядом поперед себе, перш ніж вимкнув розмову. «Справа Майї» не сходила з газетних передовиць упродовж багатьох тижнів. Майя була дуже юною дівчинкою, тринадцяти-чотирнадцяти років. Її знайшли в заміській парковій зоні, зґвалтовану й дуже спотворену. За кілька тижнів поліція арештувала підозрюваного. Ось здебільшого й усе, що мені відомо. Хоч газети були скупі на подробиці, водно говорилося про надзвичайно жорстоке вбивство.

— Про що мова? — запитала Карі.

— «Справа Майї»… Відповідач просить мене стати його захисником.

— Потягнеш? — аж здригнулася Карі. — Та справа…

Я стенув плечима.

— Так, справа гнила, але дуже резонансна. Зрештою, це моя робота…

Ми поверталися додому, так само тримаючись за руки. М'який літній вечір. Асфальт, нагрітий за день сонцем, ще був теплий, ще в світлі надвечір'я яскріли навколишні барви, але магія вже зникла. Хоч Карі й заснула біля мене при відчинених вікнах, хоч нічний бриз ніжно ворушив фіранки, думка про нову справу цвяхом вбилася у потилицю, нагадуючи, що після погожого дня обов'язково зарядять дощі.

Наступного дня я поінформував своїх партнерів. Петер — адвокат, але на противагу мені він має у своєму віданні більше цивільних справ, аніж кримінальних. Фінн, маленький, висхлий, літній чоловік, сферою зацікавлень якого одвічно було підприємницьке право та справи про банкрутство, взагалі ніколи не з'являвся у суді. Щовесни й щоосені він погрожував вийти на пенсію. Тепер він тикав у мене неприпаленою люлькою і питав:

— То й що? У чому проблема?

— Нема ніякої проблеми, — відповів я. — Просто справа чималенька й анітрохи не приємна. Притягне до себе надмірну увагу. Хотів лишень, аби ви про це знали.

— Будь-яка реклама — добра реклама, — мовив Фінн.

Петер випромінював менше ентузіазму.

— Так воно ніби так, але… Не знаю. Треба бути готовими й до несхвального ставлення до твоєї персони, Мікаелю. Такі справи хвилюють громадськість.

— Я знаю, проте саме такими справами я займаюся. Адвокати не можуть відмовлятися від тухлих справ. Назвався галушкою, мусиш лізти в суп.

— Гаразд, але будь готовий до всякого, Мікаелю. Коли спливає термін?

— Не знаю… А що, є термін судового розгляду? — вражено перепитав я. — Ніхто мені не казав.

— Певен, щось подібне потрапляло мені на очі в котрійсь із газет, — глянув на мене Петер. — Здається, таки є. А хіба ти не збирався у відпустку?

Я зателефонував до суду зі свого кабінету. Термін становив шість тижнів. Мій офіс уже підтвердив, що я беруся за цю справу, хіба я цього не знав? Я попросив вибачення і відкрив календар на своєму комп'ютері.

Там стояло чорним по білому: «Кримінальна справа — Альвін Му».

Шість тижнів — не надто багато часу для підготовки справи з убивства. Я вже розумів, що з моєї