Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук

Минула ця мить, і таври зупинилися. Може, за десять кроків, а може, навіть і ближче. Вітер доніс до Агала різкий запах кінського поту та давно не митих брудних людських тіл — у переднього вершника сорочка була розідрана до пупа, порослі густим чорним волоссям груди важко здіймалися і піт стікав по щоках.

З такої відстані стріла пробила б його мало не наскрізь — нахабного, сильного й лютого ворога, та Агал лежав, не дихав, лише очі випромінювали вогонь…

Тавр постояв, засміявся, щось сказав товаришам і повернув коня.

Лише тепер Агал почув Вовранове дихання. Сам перевів подих і подивився, що ж робиться на тому березі.

Все ж таври злегковажили: чи то відсутність жодних слідів, чи то Соратове повідомлення вплинули на них, але обмежилися поверховим оглядом місцевості й повернули назад.

І знову потягнувся час. Сонце припікало, стало спекотно, а таврів усе не було.

Нарешті з’явилися дозорці. Тепер поводилися вільно, не поспішаючи, спустилися до річки, спішилися й почали поїти коней. Мало не одразу за ними через горбок перевалили вершники.

Попереду таври гнали полонених. Сиділи із зв’язаними руками по двоє на коні, переважно жінки. Агал жадібно шукав очима Савію, але так і не знайшов. Серце обірвалося — Вовран зрозумів його й заспокійливо стиснув лікоть.

— У такій веремії нічого не побачиш, — прошепотів. — Там вона, де ж їй бути?

Справді, як побачиш, коли таври оточили полонених, нагаями підганяли коней, вода в річці пінилася, коні здіймали бризки — здавалося, цьому не буде кінця…

Але таври швидко навели порядок. Річка пересохла, у найглибшому місці вода ледь покривала коням спину, полонені нахилялися й жадібно сьорбали воду.

Таври переправлялися сміливо, перші вершники вже виходили з води на протилежному березі, а на цьому ще юрмилися останні воїни. Вовран трохи розсунув верболіз, звівся на лікті.

— Дивись, — прошепотів, хоч міг навіть кричати: ніхто в такому гаморі та й ще на такій відстані не почув би його. — Бачиш Сората?

Агал, звичайно, не бачив: все шукав Савію й не знаходив її.

— Он, на гнідому жеребці, а поруч тавр на сірому…

Тепер Агал побачив. Справді, Сорат, а поруч нього син — клишоногий Годар. Але й тут нема Савії…

— Дивись за ними, — наказав Вовранові, — щоб не втекли.

Тавр щось сказав Соратові й пустив коня у воду. Годар спішився, почав роздягатися, певно, спека зморила його й хотів скупатися. Сорат простягнувся на теплому піску, розбитому кінськими копитами, — видно, вони розпрощалися з таврами й налаштувалися до зворотного шляху.

Але чому мовчить Скіпур? Адже останні ворожі вершники вже долають переправу.

Скіпур розрахував точно. Коні останніх таврів ще баламутили копитами воду, коли дощ стріл посипався з верболозу. Першої миті таври навіть не збагнули, що сталося, — кілька воїнів полягли одразу, багатьох поранило, знявся крик, дико іржали коні й, здавалося, ніщо вже не допоможе розбійникам. Але таври були досвідчені й сміливі воїни. Прикриваючись шкіряними щитами, почали відступати до переправи: шлях уперед їм загородили полонені. І в цей час з верболозу на них ринулись скіфські вершники. Вони відсікли таврів від полонених, почалася січа. Блищали мечі, здіймалися та опускалися списи — розбійники відходили повільно, нарешті подалися назад і побігли, лише кілька сміливців стояло на смерть, прикриваючи відступ розбитого загону.

Агал озирнувся, пошукав очима Воврана, та не знайшов. Не мав часу на роздуми, витягнув акінака й підняв воїнів. Таври — їх лишилося десятків два — якраз досягли середини річки, коли побачили Агалових вершників. Знали: пощади не буде, підганяли коней, щоб скоріше дістатися берега, — могли ще втекти до дальньої переправи, але змучені коні не підкорялися їм, А галові воїни осипали таврів стрілами — решту порубали, підняли на списи.

За кілька хвилин від сотні таврів не лишилося нікого, і Агал обтер закривавлений акінак та вклав його в позолочені піхви. Й лише тоді згадав про Сората, роззирнувся, шукаючи очима, та не знайшов і запитав:

— Де Вовран?

Але ніхто не бачив його — Агал збагнув, що Вовран переслідує Сората з сином. Певно, зрадники, побачивши скіфську засідку, одразу скочили на коней і втекли.

Наказав:

— Десятеро воїнів нехай допоможуть Вовранові! — І пустив коня у воду, до того берега, де вже розв’язували полонених.

Савію побачив одразу. Йшла до нього в розірваній сукні, простоволоса й змучена, з подряпаною щокою, але посміхалася: така ж неймовірно вродлива — його Савія…

Взяв на руки й посадив на коня. Та вона зіскочила одразу — і де тільки береться сила в тих жінок?

— Я знала, що ти не віддаси мене, — мовила переконано.

— Звичайно! — Тепер і Агал вірив, що ніколи б не дозволив поганим таврам відібрати в нього кохану. — Ми два дні переслідували вас.

Савія з ненавистю штовхнула ногою труп тавра із стрілою в горлі.

— Потурбуйся про жінок, — наказала. — Вони не давали нам ні їсти, ні пити.

Отже, вона вже двоє діб не пила. На такій спеці… Агал зняв з коня шкіряний мішок з водою — жінка припала до нього смажними вустами. Агал дивився, як вона п’є, і не відчував, що хтось уже вдруге торкається його плеча. Нарешті озирнувся. Скіпурів слуга стояв перед ним.

— Іди, цар кличе, — мовив похмуро. — Вмирає…

— Що? — не збагнув Агал. — Ти що верзеш?

— Вмирає Скіпур!.. — повторив слуга й пішов, не озираючись, до затінку у верболозі.

Лише тепер Агал усвідомив, що саме мав на увазі слуга. Та й він — дурень: побачив жінку й розм’як, як дитина. А Скіпур, який виграв битву, одержав смертельну рану.

Рвонув до кущів і відразу побачив Скіпура. Той лежав на попоні в закривавленій сорочці. Дивився на Агала й, здавалося, не бачив його, — великими, темними,