Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук
Зрештою, для чого йому передивлятися, що лишилося після грабіжників. Наздогнати! Негайно наздогнати, щоб не втік ніхто!
Агал зістрибнув на землю. Побачив, як Скіпур розтуляє пальці вбитого воїна й бере акінак. Підкинув зброю на долоні й мовив твердо:
— Тавр ніколи не лишить акінак. А ще такий гострий… Цей меч вартий коня.
— Вони поспішали. Наскочили, перебили наших, захопили жінок і втекли.
— Ти бачив: лише один убитий тавр…
— Наші не чинили опору?
— Виходить, не чинили.
— Дивно.
— Вони підкралися й напали зненацька.
— А сторожові пости? Зняли непомітно чи обійшли?
— Не будемо гадати. Збираймо військо і в погоню! Я вже послав гінців у сусідні стійбища.
— Куди тікають таври?
— Куди вони можуть тікати? До Гнилого моря.
— Мусять переплисти Борисфен.
— Звичайно.
— Але ж тут…
— Тут не можна, — мовив Скіпур впевнено. — Тут річка широка й глибока, а таври з полоненими та жінками. Вони переправлятимуться нижче великих каменів.
— Чому?
— Адже човнів у таврів нема. Десь у комишах заховали плоти — з дерева, що несе весняна вода.
— Пастух казав, що їх тільки сотня…
— Нас поки що вдвоє менше. Чекаймо підкріплень,
— Але ж можна послати розвідників.
Скіпур зміряв Агала насмішкуватим поглядом,
— Уже поскакали.
— Там Савія…
— Ми наздоженемо їх за два дні.
— Таври на своєму шляху спустошуватимуть усе, й не Матимемо свіжих коней.
— Звичайно.
— І вони дістануться переправи раніше, ніж ми наздоженемо їх.
— Ні.
— Але ж таври випереджатимуть нас мало не на день…
— Ну й що?
Агал подивувався Скіпуровій легковажності: передбачити все, послати розвідників, і раптом таке…
— Хто сказав, що мусимо плентатися в них у хвості? — посміхнувся Скіпур. — Поскачемо вздовж Борисфену до Зеленої річки. Шлях довший, але ж свіжі коні всюди нас чекатимуть. Гінці вже вирушили.
— Ти впевнений, що таври подалися до Зеленої річки?
— Тепер вода там спала і є два броди.
— Чого ж ми зволікаємо?
— Справді, рушаймо. Тут зроблять усе без нас, а Сорат уже чекає із сніданком. — Він махнув рукою, і Вовран підвів їм двох свіжих коней.
— Сорат? — перепитав Агал.
— Його тирло — найближче.
Агал згадав, як стріляли в нього Соратові люди. До речі, ніхто не знав, що він учора поїхав на полювання, — отже, напад таврів… Підозра ворухнулася в Агаловому серці, але відразу відкинув чорні думки. Навряд чи найгірший скіф спілкуватиметься із своїми лютими ворогами. І все ж, поки скакали до Соратового стійбища, розповів Скіпурові про випадок біля байраку.
Скіпур спохмурнів, але ненадовго.
— Хто сказав, що стрільців до байраку послав Сорат? — відмахнувся. — Твій пастух міг помилитися.
Він не знав Воврана, а Агал же останнім часом мав змогу переконатися: навряд чи що сховається від зіркого пастухового ока. Але не став заперечувати, поклавши собі все ж розплутати цей клятий вузол.
Сорат зустрів їх у степу біля стійбища з двадцятьма воїнами на свіжих конях. Але сам не був озброєний, сидів верхи незручно, схопившись рукою за живіт.
— Хворий я, — поскаржився, — і ледь тримаюся… Живіт замучив. Воїни підуть з тобою, Скіпуре, а я, на жаль…
— А Годар?
Сорат махнув рукою.
— Ще вчора подався до віддалених табунів. Де знайдеш зараз?
— Так, не знайдеш… — погодився Скіпур і спішився. — Нагодуй нас і дай свіжих коней.
— Уже готові.
— Одразу пошли когось до Глибокої балки. Здається, десь там гуляє в тебе табун.
Тінь майнула Соратовим обличчям.
— Так. Але невже самі не знайдете? Людей нема, найкращі підуть з вами, лишається кілька літніх пастухів.
— Нехай хтось із воїнів скаче негайно. Поки самі шукатимемо табун, втратимо час, а так без затримки поскачемо далі.
— Звичайно, — погодився Сорат, але не дуже охоче. Він зробив знак, хтось із воїнів під’їхав до нього, Сорат віддав наказ, і воїн поскакав у степ.
Скіпур спішився, за ним і його воїни. Стомлених коней одразу прийняли пастухи, підвели нових і, поки всі снідали, загнуздали їх та приготували до виснажливої дороги.
Сорат метушився біля Скіпура пригощаючи. Подавав кращі шматки м’яса, налив повну чашу вина, та Скіпур рішуче відмовився: коли переслідуєш ворога, голова мусить бути свіжою. Наказав подати води й пив довго й маленькими ковточками — вважав, що так краще вгамовується спрага.
Уже настав час рушати, воїни розглядали нових коней, дехто квапливо дожовував м’ясо, Агал підійшов до призначеного йому високого жеребця, коли побачив, що Вовран жестами підкликає його. Махнув рукою, звелівши слузі підійти, проте побачив на Воврановому обличчі щось таке, що примусило кинути коня й податися з пастухом за кибитку.
— Зрада, — прошепотів Агалові на вухо Вовран, — страшна зрада!
— Ти що мелеш? — не зрозумів Агал.
— Поки всі снідали, я тут обдивився… Ніяк не міг забути, що в тебе стріляли Соратові люди. І от що: в Соратової невістки, жінки Годара, гривна Савії.
— Чия гривна? — не второпав Агал.
— Жінки голосно сміялися в кибитці, — пояснив Вовран. — Я непомітно зазирнув туди й побачив, що Годарова жінка приміряє гривну. Срібну, яку носила Савія.
— Невже? — Агал згадав гривну, яку Скіпур купив у рудобородого етруска на ольвійському базарі. Коштовну гривну, що так гарно виблискувала на червоній тканині. Гривну було подаровано Савії того ж вечора, й жінка ніколи не розлучалася з нею, бо вважала,
