Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха
Отримавши дозвіл, я зайшов до кабінету слідчого Величка.
— Дозвольте?
— Так, сідайте.
Я сів так, щоб краще бачити Юрія Кріпака, бармена з кафе-бару «Зодіак», затриманого по підозрі в здійсненні серії вбивств у студентському містечку.
Хлопець, якого допитував слідчий Величко, був середній на зріст, широкоплечий, з усього видно, займається атлетичною гімнастикою. Вираз обличчя, попри очікуване, не переляканий і розгубленості не видно — зате рішучості, впертості й люті хоч відбавляй. Він нервує, воно й зрозуміло.
— Почнемо від початку, Кріпак. Давно ви знайомі з Ольгою Суховій?
— Я ж казав — я з нею незнайомий!
— А вона вас знає і стверджує, що ви знаєте її.
— Правильно! Я ж у барі працюю, а мене вся постійна тусовка знає, я теж майже всіх знаю в обличчя, на імення теж!
— Спокійніше.
— Яке, в біса, «спокійніше!» Забрали, шиєте таке, що на голову не налазить, а потім «спокійніше»! Розібратися треба, ясно?!
— Розберемося, Кріпак. Ольга Суховій стверджує, що ви вломилися до неї в кімнату і почали погрожувати розправою, абсолютно не мотивуючи свої вчинки. Так?
— Ну я ж розповідав уже, скільки можна! Вона з хлопцем своїм глека розбила, давай до мене підкочуватися. Спочатку за іграшки, потім серйозно — ну, я так думав. Зміну здав, горілки взяв, шампанського, хавчика різного, цукерок. Пішли до неї. Випили. Ну я й той значить… А вона, сучка, просто динамо вирішила крутонути, хлопцеві своєму насолити. Попався я, як пацан! Ну, я розлютився, вирішив їй усипати…
— Ви визнаєте спробу зґвалтування?
— Яке в біса зґвалтування! Надавати по пиці хотів, це визнаю! А вона, дурепа, вирвалася, заверещала: «Убивають!» і на вулицю. Біжить, кричить. Ну, я погнав за нею, наздогнати хотів, щоб замовкла, мені воно треба!
— І, щоб Ольга не кричала, вирішили її задушити, так?
Юрко знову прохопився щось сказати, але під поглядом сірих очей Величка несподівано знітився.
— Ви ж не вірите мені… Я розпинаюся кожного разу, а ви не вірите…
— А для чого вам щось доводити? Це я, слідчий, мушу довести суду, що ви винні, а вже суд визначить, як вас покарати, — слідчий Величко покосував на мене.
— А те, що я не винен, хто буде доводити?
— Відволікаємося, Кріпак. Мені потрібно знати, де ви перебрали одинадцятого, дванадцятого, двадцять дев’ятого серпня і восьмого жовтня.
— Я і це казав.
— А ви повторіть.
— Сподіваєтеся, що брешу і заплутаюсь у свідченнях, так? А ось хріна вам!
— Поводьте себе пристойно.
— Пристойно, пристойно… Одинадцятого я працював, була моя зміна.
— З половини дванадцятої до половини першої ночі вас не було на місці. Тетяну Роднянко, як установлено, вбили в проміжку часу з двадцять третьої п’ятдесят до нуля двадцяти.
В очах Юрія я побачив переляк.
— Ну… Я, цеє, виходив. Точно помню — виходив. Я винен був одному там бабки. Він на мене напер, довелося бігати бабки шукати… Мені, громадянине слідчий, лічильник вмикати хотіли. Знаєте, що це таке?
— Прізвище, ім’я, адреса кредитора? Хай підтвердить.
— Ну да, щас!
— Тоді, громадянине Кріпак, на одинадцяте алібі у вас нема. Далі.
— Та яке, к чорту, алібі! Що ви тут ліпите мені!
— Відволікаємося. Що у вас із двадцятим серпня?
— Не працював. У мене по парних числах зміна. Восьмого жовтня теж не працював.
— Хто підтвердить?
— Сашко Лемех, напарник. У одній кімнаті живемо…
— Що він може підтвердити? Він же працював у той час.
— Я вдома сидів. Спав, читав, ящик дивився, я щоденника не веду.
— Є людина, яка може підтвердити сказане вами?
Кріпак поступово починав панікувати.
— Дома я сидів, дома! Спав швидше за все, не спілкувався ні з ким!
— Двадцять дев’ятого серпня що у вас було?
— Працював, — тепер Юрко Кріпак до кінця своїх днів буде обдумувати кожне слово. Не здивуюсь навіть, якщо на питання, як його звуть, він не відповість одразу.
— З дванадцятої до пів на другу вас підміняли. Що, знову борги віддавали?
— Не пам’ятаю я! Виходив для чогось! Мало що…
Слідчий Величко ляснув долонею по столу. Кріпак замовк і втупився в червоний лінолеум підлоги. Цікаво, скільки всього було таких допитів? Між іншим, слідчого Величка помітно підмивало звернутися до підслідного на «ти», кілька разів оте нахабне «ти» ледь не вирвалося.
— Гаразд, досить. Версія, Кріпак, така: ви намагалися вступити у статеві стосунки з кожною з чотирьох своїх жертв…
— Яких моїх…! — Юрій аж підскочив.
— Сидіти! — гаркнув слідчий.
Мить — і я знову побачив простуватого дядька-чиновника в сірому костюмі. Наче оце крикнула зовсім інша людина, такий собі містер Хайд середини дев’яностих.
— Отак. Жертви виривалися, впізнавали вас, і нічого не лишалося, як придушити. Я правий?
Кріпак скреготнув зубами. Я очікував вибуху, але почув спокійне:
— А логіка де? Я що, псих, так? Вибираю собі дівчаток, а потім ганяюся за ними, щоб трахнути? І мені жодного разу не вдалося, усі випадки закінчувалися вбивством?
Правий Юра Кріпак — логіки тут не вистачає.
Судячи з усього,
