Операція «Вольфрам» - Єжи Едігей

— Ми хочемо на цьому чесно заробити, — пояснив Міллер. — А заробити — це значить довести справу до щасливого кінця. Отже, ми ще більше зацікавлені у збереженні таємниці. Я також прошу вас: якщо дійдемо згоди, то нехай якомога менше людей знає про цю справу. Деталі контракту і термін доставки треба зберігати в цілковитій таємниці.

— Передовсім це стосується нашого братнього концерну ЛОСАС, — додав Ван ден Ройтер. — Адже Міллер з-під самого носа викрав у них ласий шматок. Вони, мабуть, не подарують йому цього, а перешкоджаючи заходам пана Міллера, можуть зашкодити і нам.

— Я лише частково поділяю побоювання Ван ден Ройтера, — посміхнувся генеральний директор РОКСІ. — ЛОСАС не ризикне діяти проти нас, бо це також державне підприємство і ми можемо вплинути на них. Але я, звичайно, підтримую пана Міллера: чим менше людей знатиме про наші плани, тим краще.

— Гадаю, нема потреби довше затримувати пана Міллера, — мовив заступник генерального директора. — Ми вже знаємо суть справи. Порадимось, чи це нам підходить. Якщо так, то завтра наші експерти разом із паном Міллером почнуть опрацьовувати зміст контракту. В якому готелі ви зупинились?

— Я ще не думав про це, бо просто з Кейптауна прилетів на нараду.

— Пан Міллер буде моїм гостем, — пояснив Ван ден Ройтер. — Хочу сказати, що з паном Міллером ми товаришуємо вже понад десять років.

Швейцарець підвівся і, попрощавшись, вийшов із залу. Промисловий магнат з Кейптауна не мав у Преторії власного палацу, зате мав велику квартиру в центрі міста, де для колишнього знайомого з яхти «Чайка півдня» теж знайшлася кімната. Розглядаючи шикарно вмебльовану кімнату, Антон Міллер розмірковував, який довгий шлях пройшов колишній торговець зброєю відтоді, як вони бачилися востаннє. Тоді не було ні старовинних речей, ні розкішного палацу — лише яхта, що гойдалася на океанських хвилях, негри, що переносили скрині зі зброєю та амуніцією, і двоє білих чоловіків, котрі не довіряли один одному й ані на мить не випускали з рук зброї. А вдалині гуркотіли мотори катерів генерала Тонована, який хотів перехопити зброю, призначену для збунтованої, ворожої йому Республіки Біафра.

Сьогодні один з них став мільйонером і промисловим магнатом. Другий — бандитом, якого розшукує французька поліція, і дуже підозрілим гендлярем. А проте, щодо моралі й чесності, вони нічим не відрізнялися один від одного. Кожен з них заради грошей ішов на все. Просто в цій грі одному пощастило, другому — ні. Один завжди вигравав, а другий раз по раз витягав програшну лотерею.

«Може, зараз буде по-іншому», — думав Антон Міллер, чекаючи на колишнього капітана яхти «Чайка півдня».

— Ми виграли! — ще на порозі вигукнув Ван ден Ройтер. — Ваші пропозиції схвалені. Це ще не означає, звичайно, що контракт підписано, але завтра ви розпочнете його детальне обговорення. Зрештою, я гадаю, що ви домовитесь, але попереджую: то не буде аж так легко. РОКСІ — серйозний і водночас тяжкий партнер.

— Дуже вже заважав нам отой рудий чоловік. Хто це такий?

— Вільям Фервурд. Він очолює у фірмі Л ОС АС раду по контролю. Переробка нафти й хімічна промисловість. Один із найбагатших і найвпливовіших людей у країні. Його офіційна посада — це лише незначна частина можливостей і капіталу цього чоловіка, якому належать різні промислові підприємства та величезні ферми з тисячами, ба навіть десятками тисяч овець і корів. Цій сім'ї належить щонайменше половина земель у провінціях Натал та Оранжева, а також більшість промислових підприємств у цих провінціях.

— Не розумію, чому він так вороже поставився до мене. Адже, як з'ясувалося під час наради, сам він не зміг залагодити цієї справи. Щойно ви казали, що Фервурд — дуже великий багатій. Якщо він і втратить цей контракт, це не завдасть надто великої шкоди його капіталові.

— Звичайно.

— Тоді чому він хоче перешкодити нам? Я підозрюю, що замахи у Стамбулі й Кейптауні — справа його рук.

— Я також підозрював його, коли ви розповіли про свої злощасні пригоди. А після сьогоднішньої наради вже не сумніваюся. Він має досить довгі руки, аби зорганізувати подібні акції.

— Але для чого? Адже моя смерть не давала йому жодного шансу на владнання цієї справи самому. Він обрав хибний шлях.

— Тут справа зовсім не в заробітку. Просто Вільям вважає, що в Південній Африці ніщо не може відбуватися без родини Фервурдів. Якби ви зв'язалися з ним, а не зі мною, він був би великим ентузіастом цієї справи.

— А ви суперником?

— Мабуть, ні, — щиро зізнався Ройтер. — Порівняно з багатством Фервурдів, я — жебрак. Я не можу дозволити собі подібні витівки. Окрім того, ми, банкіри, вміємо рахувати гроші. Якщо не вдається заробити на одному, ми шукаємо іншої нагоди. У подібному випадку я б не погордував прибутками з цього контракту, як це зробив ображений Вільям. Тому я одразу скористався нагодою, аби зайняти його місце.

— Коли злість минеться, він, мабуть, шкодуватиме. Бо, що не кажи, на наданні кредиту понад двадцять мільйонів доларів теж можна непогано заробити.

— Гадаю, він уже жалкує.

— І тому може бути для нас іще небезпечнішим. Він знає достатньо, аби ставити нам палки в колеса: ніби випадкове інформування американців або якоїсь африканської країни було б дуже небезпечним для нас.

— На це він не зважиться, бо добре знає, як потрібен вольфрам нашій країні. Навіть Фервурди не можуть дозволити собі сваритися з урядом. Хоча не виключено, що він спробує щось устругнути.

— Новий замах на мене?

— Мабуть, ні, ви ж діятимете не один. Ваша смерть лише трохи відтягла б здійснення контракту. Але будьте обережні. Я зі свого боку спробую якось пом'якшити гнів того пана. РОКСІ — могутній концерн, найбільший у нашій країні. Вони добре знають Вільяма Фервурда, і я не сумніваюсь, що намагатимуться вплинути на нього.

— Однак не можна нехтувати цією загрозою. — Міллер розумів силу свого супротивника.

Цілий тиждень тривали розмови. Ван ден Ройтер не перебільшував — концерн РОКСІ умів дбати про свої інтереси. Міллер з біллю в серці усвідомлював, як меншають мільйони, на заробіток яких він покладав такі надії. Однак він мусив поступатися. У кінцевому результаті для компаньйонів лишилися досить кругленькі суми, і в глибині душі швейцарець визнавав, що його не аж так уже скривдили, хоча спочатку він розраховував на значно більший заробіток.

Представники концерну, зрештою, також мусили відмовитися від своїх початкових вимог. Вони погодились гарантувати купівлю банківським кредитом і навіть