Операція «Вольфрам» - Єжи Едігей
— У вас так мало речей? — запитала японка, коли вони познайомились. Вона вільно розмовляла англійською мовою, бо, як пояснила пізніше, народилася і ходила до школи в Гонолулу на Гавайських островах.
— Не менше, ніж у вас. Що мені буде потрібно, я куплю на місці.
— Якщо ви готові, можемо рушати. Автомобіль чекає біля готелю: їдемо на вокзал.
Подорожування найшвидшою в світі залізницею було таке ж нудне, як і переліт на літаку. В літаку нічого не видно, а тут усе так миготіло перед очима, що годі щось побачити.
В Кіото — короткий відпочинок у готелі, обід і ознайомлення з містом. Гід зі співучим ім'ям та прізвищем Юніші Мацусіта старанно виконувала свої обов'язки. Показувала іноземцеві численні храми, збудовані з почорнілого за віки дерева. Водночас Юніші розповідала Міллерові безліч найрізноманітніших, щоразу кривавіших, легенд, як, наприклад, про Гемона Ісікаву, славнозвісного бандита, котрого зварили в казані зі смолою, й відтоді спосіб купання в такому залізному посуді називається «Гемон-Буро». Він став героєм, бо ні разу не крикнув, а лише кепкував зі своїх катів.
Після кількох годин подорожі та після вечері з багатьох японських страв, які треба було їсти з допомогою паличок, швейцарець мріяв про відпочинок у своїй кімнаті, умебльованій наполовину по-європейському, наполовину по-японському. Там була циновка і низенькі столики, але була також тахта. Чим довше тривала вечеря, тим частіше згадував Антон зручну тахту.
Однак Міллерові так і не вдалося лягти одразу. Він попрощався з гідом перед дверима свого номера, проте через десять хвилин почув стукіт у двері. Коли відчинив їх, то побачив перед собою вдягнену в строкате кімоно Юніші, яка тримала якісь кухлики та скриньку.
— Зараз я покажу вам, як треба заварювати чай і частувати ним.
— Прошу, — голос Міллера не виказував особливого ентузіазму, проте Мацусіта не звертала на це уваги.
— Прошу зручно сісти на циновці, — наказала вона. — Туфлі належить зняти.
— Може, не з підігнутими ногами? — боронився швейцарець. — Більше п'ятнадцяти хвилин я не витримаю.
— Нехай буде так, як вам зручно, — японка сіла навпочіпки і розпочала церемонію заварювання чаю. Спочатку вона сполоснула окропом малий порцеляновий кухлик. Потім зі срібної скриньки всипала туди трохи зеленого чаю, залила окропом і накрила гаптованою серветкою. Коли через кілька хвилин чай настоявся, вона налила його в маленьку чашку й подала гостеві.
— Це дуже старий звичай, — пояснила Юніші. — Йому не менше восьмисот років. Колись чай міг заварювати лише господар, зараз це дозволяється також жінці — його дружині. Черговість подавання чаю присутнім чітко усталена. Спочатку отримує чашку найповажніший член родини, потім найпочесніший гість. Усі п'ють напій малими ковтками і вихваляють дім, в якому перебувають. Після першої чашки вся церемонія повторюється спочатку, цього разу вже можна розмовляти про мистецтво, живопис і поезію. І лише при питті наступних чашок можна розмовляти про політику й поточні справи.
— Це мусить довго тривати, — зауважив швейцарець, який, згідно зі звичаєм, лише змочував уста в гарячий запашний напій. — Ви, мабуть, витрачаєте багато часу на таке пиття чаю.
— Традиційним способом чай готується лише тоді, коли ніхто нікуди не поспішає, — пояснила Юніші Мацусіта. — Протягом дня цей напій п’ють кілька разів: і на роботі, і вдома. Але то зовсім інша річ. Церемонія заварювання чаю — не просто пиття, а майже релігійний обряд і водночас товариський ритуал.
— А чому ви не п'єте?
— Той, хто заварює чай, ніколи сам не п'є, бо його обов'язок — слугувати гостям.
— Навіть якщо гість один?
— Тим більше.
— Тоді дозвольте послугувати вам, — Міллер намагався якнайдокладніше повторити всі рухи дівчини, яка вже не стояла на колінах, а сіла, як це прийнято на Сході. Такий спосіб сидіння називають у Європі «по-турецькому».
— Як на рудоволосого, досить непогано виходить.
— Але ж я не рудий, — здивувався Міллер.
— Так у Японії називають усіх іноземців. Може, тому, що серед моряків адмірала Перрі, який відчинив для Японії двері в світ, багато було рудоволосих, і це викликало, ясна річ, сенсацію.
Міллер вирішив, що чай уже настоявся. Він налив у чашечку і подав дівчині.
— Дякую, пане Міллер.
Іще якийсь час Юніші розважала свого гостя розповідями про звичаї, пов'язані з питтям цього напою, а також про сорт чаю, бо це також має велике значення. Розмова затяглася, проте дівчина не збиралась виходити, ніби чекала на щось.
— Яке гарне кімоно, — зауважив Міллер, аби якось підтримати розмову. Він усе дужче прагнув випростатись на м'якій тахті, замість сидіти в досить незручній позі на рисовій циновці.
— Кожна японка має кілька кімоно. Мальовані ручним способом на справжньому шовку дуже дорогі. Є кімоно, які з покоління в покоління передаються в спадок. Моє, на жаль, фабричне, не ручної роботи.
— Це зручний одяг?
— Ми призвичаєні до нього з самого дитинства.
— Його, мабуть, тяжко надягнути без допомоги?
— Ми і цього навчаємось.
— Може, я б повчився здіймати його? — засміявся Міллер.
— О ні! — дівчина, здавалось, чекала подібної пропозиції. — Я це зроблю сама. У своєму номері. Я ще мушу скористатися ванною кімнатою і почистити зуби. А ви зачекайте на мене — я швидко повернуся.
Дівчина вийшла. Міллер і сам не знав, чи добре зробив. З одного боку, він був дуже стомлений, а з другого боку, вважав, що чоловік не повинен відмовляти жінці в такій незначній люб'язності. Навіть коли та жінка — японка з досить короткими ногами.
Незабаром дівчина прийшла знову, вдягнена вже у блакитний халат з великими червоними яблуками. Швиденько скинула його — під халатом не мала на собі нічого. Її тіло приємно гріло. Дівчина була досить освіченою в мистецтві кохання. Антон Міллер, хоч і пережив не одну пригоду, був зачарований гідом, приставленим до нього люб'язною фірмою «Саней метал термал інджінірінг».
У кульмінаційні моменти мила японка заплющувала очі й пристрасно шепотіла:
— Дякую, пане Міллер.
Втім, коли швейцарець запитав її, бо дівчина добре орієнтувалась у справах, заради яких він приїхав у країну, де сходить сонце, чи фірма має намір підписати контракт, Юніші Мацусіта схвильовано відповіла:
— «Саней» завжди робить те, що для нього потрібно. «Саней» — наші батько й мати. Щодня перед початком роботи ми всі співаємо гімн на честь «Саней». Кожен працівник мусить любити й шанувати «Саней» так само, як своїх предків. «Саней» робить усе найкраще
