Операція «Вольфрам» - Єжи Едігей
— Таким чином, маємо її прізвище і знаємо, що то справді була вона. Бідолаха. Мабуть, цілий тиждень чатувала в аеропорту, поки дочекалася мого прибуття. Тільки чи окупиться це їй?
— Заробила кілька сотень рендів. Не більше.
— Найімовірніше, вона навіть не здогадувалася, в яку неприємну справу її втягнули за такі мізерні гроші.
— Бідні люди коштують дешево, — моралізував Ван ден Ройтер.
— Ми коштуємо більше.
— У Стамбулі вас також пригощали не рендами, а кулями. Бідний від них загинув би одразу, а ви сиділи собі в броньованому «мерседесі».
— Проте ви такого не маєте.
— Тому й купуємо вольфрам, аби не довелося їздити в броньованих автомобілях. Чорномазих треба міцно тримати в кулаці.
Міллер іронічно посміхнувся.
— Те саме робили спочатку в Мозамбіку й Анголі, а потім у Родезії.
— Вони припустилися помилки, тероризували негрів. А ми лише відокремлюємо їх: створюємо бантустани, де негритянське населення саме здійснює управління. Ми в їхні справи не втручаємось.
Швейцарця не цікавили політичні проблеми Південно-Африканської Республіки, він хотів лише заробити гроші й тому швидко змінив тему розмови:
— Завтра ми рушаємо в Преторію. Чим поїдемо? Автомобілем?
— Ні. Полетимо моїм особистим літаком. Бізнес вимагає частих поїздок за кордон і по країні. Літак чудово вирішує ці проблеми. Першу зустріч маємо завтра о дванадцятій годині. О дев'ятій мусимо вилетіти. Я радив би вам трохи відпочити після сьогоднішніх пригод. Потім я б хотів іще порозмовляти про нашу справу. Щоправда, завтра я представлятиму протилежну сторону, тобто ту, яка купує, але ще сьогодні хочу знати, який стан справ.
У кімнаті для гостей Антон Міллер побачив на столі сорочки й краватку, яка пасувала до його костюма. У кутку стояла його валіза чи, точніше, її жалюгідні рештки. Все було вимащене мастилом. Велику банку з мастилом швейцарець запримітив, коли водій ставив валізу в багажник.
Міллер витяг з кишені п'ять доларів — рендів не мав, бо ще не встиг розміняти, — дав слузі й попросив забрати валізу разом із речами. У себе вдома він, можливо, спробував би врятувати принаймні костюми, але тут треба було тримати фасон.
Після вечері обидва бізнесмени довго розмовляли. Ван ден Ройтер вважав, що пропозиції Міллера будуть схвалені, проте без торгів не обійдеться.
Наступного ранку, коли Міллер зійшов униз на сніданок, Ван ден Ройтер показав йому статтю в ранковій газеті. На пляжі поліція знайшла тіло молодої жінки, вбитої ударом ножа в спину. Газета припускала, що вбивство скоїв на сексуальному грунті якийсь негр-маніяк. Вдалося установити особу вбитої. Це була працівниця адміністрації готелю «Інтерконтиненталь» Елізабет Блюм.
— Бідна дівчина, — мовив швейцарець. — Мені шкода її. Вона справді була гарна і завжди посміхалась до мене.
— Догралася. Не треба було вплутуватись у підозрілі справи. Мені зовсім не шкода її. Я зроблю зауваження дирекції готелю, аби вони старанніше добирали персонал.
— Вона загинула тому, що я лишився живий. Може, справді краще було б повідомити поліцію, і це врятувало б їй життя…
В аеропорт вони їхали трьома автомобілями, які мчали одне за одним. «Форд», у якому сиділи Ройтер та його гість, був посередині. Автомобільний караван добрався до аеропорту без пригод. На бетонній смузі чекав готовий до старту шестимісний літак, хоча летіло в ньому лише два пасажири.
Через дві години літак приземлився на аеродромі поблизу столиці. Тут також, про всяк випадок, Ван ден Ройтер організував відповідну охорону, але цього разу ніхто їх не чіпав.
Рівно о дванадцятій годині в будинку дирекції РОКСІ Антона Міллера запросили в конференц-зал, де за великим круглим столом сиділо вісім чоловіків, серед них, річ ясна, і Ван ден Ройтер. Після коротких рекомендацій, з яких Міллер запам'ятав лише, хто генеральний директор концерну і хто його заступник, розпочалася перша розмова.
Розділ VIII
НАРАДА ЗА КРУГЛИМ СТОЛОМ
— Я б хотів, щоб ми спочатку вислухали пана Антона Міллера, — першим узяв слово Ван ден Ройтер. — Хочу зауважити, що Міллера я знаю вже давно. Це серйозний бізнесмен, на якого можна повністю покластися.
— То нехай пан Міллер викладе свої козирі, — головував на засіданні сам генеральний директор РОКСІ.
— Панове, ви вже, мабуть, обізнані в загальних рисах зі справою, — почав швейцарець. — Зараз нема можливості купити на світовому ринку велику кількість вольфраму, який потрібен для вашої металургійної промисловості. Великі держави вважають вольфрам стратегічною сировиною, і тому його продаж, не контрольований з боку великих держав, дуже обмежений. Водночас усе виробництво вольфраму сконцентроване в руках кількох могутніх концернів.
Учасники наради схвально кивали головами. Цю ситуацію вони знали, мабуть, краще від свого гостя.
— Тому, — вів далі Міллер, — неможливо роздобути вольфрам для РОКСІ у промисловому вигляді. Принаймні в тій кількості, яка потрібна вашому концернові. Проте моя фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» має змогу продати вам, доставивши в будь-який порт, бразільську вольфрамову руду, котра, як відомо, поки що вважається найкращою. У цій руді від чотирьох до дев'яти процентів чистого вольфраму. Зрештою, я маю офіційний висновок бразільських експертів, а також проби руди. Ваша промисловість продукує ванадій, титан, марганець та інші рідкісні метали. Методи флотації, а також виплавки цих руд майже такі самі, як і для вольфраму. Отже, моя пропозиція, гадаю, повинна зацікавити вас. У разі вашої згоди, я готовий до детальної розмови з експертами і фінансистами про ціни й умови доставки.
— Якою буде ціна одного кілограма вольфраму з вашої руди? — запитав генеральний директор РОКСІ. — Чи можете ви подати бодай приблизну інформацію?
— Приблизно тисяча п'ятсот доларів за один кілограм. Це набагато менше від ціни, по якій продають вольфрам американці.
— Але треба ще врахувати кошти, витрачені на переробку руди, — докинув один з присутніх.
— Звичайно, — погодився Міллер. — Проте вольфрам, а точніше вольфраміт, міститься в руді, багатій на залізо. Цю руду ви отримуєте, можна сказати, задарма ще й з доставкою. Сировина, виплавлена з відходів, покриє кошти, витрачені на виробництво вольфраму.
— Залізної руди ми маємо стільки, що не мусимо імпортувати її, — обізвався високий чоловік з рудим волоссям, який сидів праворуч від генерального директора.
— Я знаю, що ви маєте залізну руду, — вів своєї Міллер. — Але її треба
