Той, хто вбиває - Кріс Тведт

Юсеф глузливо глянув на мене.

Я відчайдушно намагався втримати незворушну маску на обличчі. Інстинктивно відчував, що Юсеф Мардал належав до того типу людей, які позитивно реагують на вияв сили. І навпаки, слабкість інших може вивільнити в їхніх душах найжорстокіших демонів.

— Звісно, можеш чинити, як тобі заманеться, — удавано безтурботно сказав я. — Просто цікаво знати, яких дій ти очікував від мене?

— Ти міг вдатися до всіх класичних адвокатських трюків, а замість того не зробив нічого! — голос його звучав агресивно.

Я, щосили стримуючись, нахилився до нього.

— Кажеш, хочеш бійця? Охоче вірю, але тут тобі не бар, де можна комусь натовкти пику, Юсефе. Це — війна. Тобі потрібний генерал, який знає, коли час вступати в бій, а коли треба й відступити. Мусимо змиритися з поразкою у деяких битвах. Битви не важливі. Важливо — виграти війну! — я підвівся. — Так що вибирай Юсефе адвоката собі до смаку. Щасти!

Юсеф завагався.

— Ти вважаєш, що зумієш виграти війну?

— Зумію, — твердо відповів я, хоч сам не дуже в це вірив.

Юсеф кивнув, ніби нарешті почув те, що хотів почути.

— Можливо, я трохи поспішив з висновками, Бренне!

— Це означає, що я залишаюсь твоїм адвокатом?

Я лишень хотів мати цілковиту певність, позбутися будь-яких сумнівів, тому й перепитав.

— Ти в ділі.

Я присунувся ближче.

— Тоді берімося до роботи! Насамперед мушу попередити. Затям собі, якщо ти вбивця, то я не хочу цього знати, гаразд? Бо інакше не зможу переконувати суд у твоїй невинуватості.

— Що? Ти допускаєш, що я міг убити? — запитав Юсеф, і його здивування видавалося щирим.

— Не в цьому суть... Я лише намагаюся донести до тебе, що...

— Я не вбивав Барбари! Я не робив цього, трясця твоїй матері!

Я бачив його обурення і розпач, і зі здивуванням упіймав себе на тому, що вірю йому.

— Чудово, що ти не вбивав Барбари, — озвався я після короткої мовчанки. — Але таки переспав з нею. Навіщо сказав поліції, що не мав з нею інтимних стосунків?

— Я запанікував. Усі ж знають, що її вбили, і я добре розумів, чому мене заарештували.

Юсеф Мардал не був дурнем, удався до єдиного вірогідного пояснення. Це навіть могло бути правдою.

— Я і досі не розумію, звідки взялася моя сперма, — додав він. — Як уже казав, я користувався презервативом.

— Можливо, неохайно його знімав.

— Ні, не думаю... Знімав у туалеті, а потім спустив в унітаз.

— Пляму знайшли на оббивці канапи. Ймовірно, краплина сімені скотилася з пеніса. Таке буває.

Він замислився.

— Мабуть, маєш рацію. Так могло статися...

Я не відразу поставив наступне запитання.

— Секс був добровільний, чи ти її змусив?

Юсеф засміявся.

— Змусив? Ти жартуєш? Вона насилу дочекалася, доки я зняв труси, — так нетямилася від похоті.

Я спробував приміряти його слова до того образу Барбари, який склався у моїй уяві, і не зміг. Не те, щоб це мало якесь особливе значення. Люди зрідка бувають такими, якими їх собі уявляють, а я ж заледве її знав.

— Раніше ви теж займалися любощами?

— Ні, хоч я знав, як її вабило до мене.

— Звідки?

Юсеф пересмикнув плечами.

— Просто знав і все. Ще відтоді, як ходив на її курси. Манера поведінки. Вона могла прихилитися до мене, покласти долоню на мою руку або наче ненароком припасти тілом. Сам знаєш, як воно є.

Я знав.

— Гаразд, — прийняв я його пояснення. — А як ви того разу опинилися в ліжку?

Він знову пересмикнув плечами.

— Барбара запитала, чи не хотів би я прийти до неї додому. Я мав показати їй новий текст, чернетку новели.

— Показав?

— Ні, не встиг... Уже за п’ять хвилин ми опинилися в ліжку.

— Отже, ти з нею переспав, але не вбивав?

— А нащо? Вона допомагала мені з писанням, мала наміри й далі допомагати. Коли я пішов, вона була гола, розморена й жива, — Юсеф похитав головою. — А вже наступного дня її вбили. Важко повірити...

До мене не відразу дійшов сенс його слів.

— Хочеш сказати, що вбивство сталося не того ж дня? Ти був у неї за день до смерті?

— Так, у середу.

Я відчув, як змінився раптом мій голос, з’явилися якісь скрипучі нотки.

— Сподіваюся, приїхав автом? — запитав я.

— Звичайно.

— Ти ж розумієш, поліція перевірить всі проїзди платними кордонами міста.

Юсефові нараз мов заціпило.

— Можливо, я помилився. То міг бути й четвер, — нарешті озвався він.

Я встав.

— Надто легко брешеш, Юсефе! — йому не сподобалися мої слова, очі потемніли, однак я не допустив вибуху люті. — Про мене, роби собі, що хочеш, але те, що ти брешеш, навіть не задумуючись про наслідки, мене тривожить. Якщо дійде до суду, це може погано скінчитися. Прокурор страх як не любить брехні. Він учепиться в неї, випотрошить все до крихти, аж доки присяжні, дивлячись на тебе, одностайно прийдуть до висновку, що брехун винен і бреше, аби врятувати свою шкіру. Це щоб ти розумів: брехня нікуди не подінеться. Вона переслідуватиме тебе на всьому шляху.

Юсеф витримав міг погляд. Я прочитав у його очах згоду. Він кивнув.

Сонце стояло низько над горизонтом, коли я виїхав з тунелю Ейдсвоґ. Відблиски променів на мокрому асфальті засліплювали й створювали ілюзію, ніби за вікном ясно і тепло. Я з’їхав на крайню праву смугу й повернув на Сандвікен. Ніяк не міг заспокоїтися після зустрічі з Юсефом, ледве ж не втратив справи. Це ще цілком могло статися і згодом, бо Мардал, чоловік владний і авторитарний, був непередбачуваним клієнтом. Він міг будь-якої миті відмовитися від моїх послуг, а я тепер потребував його більше, ніж він мене. Добрих, фахових адвокатів знайти не важко, для мене ж, саме тепер, він був єдиним клієнтом.

Коли я завернув навколо Сколтена і прямував до Воґена, зателефонував Ґюннар Маркюссен.

— Допит Мардала завтра. Тобі підходить, Бренне?

— Коли починаємо?

— О пів на десяту.

— Підходить, — сказав я і