Той, хто вбиває - Кріс Тведт

— Тоді вперше зустрілися? — запитав Маркюссен, витримавши кількасекундну паузу.

— Мабуть, так...

— Ви не знаєте точно?

— Та ні, я цілком певний, тоді ми бачилися вперше.

Так тривало якийсь час — вишпортування найдрібніших деталей навколо стосунків Юсефа Мардала й Барбари Бломберґ.

— Але ви підтримували з нею контакт і після звільнення, так?

— Так.

— Навіщо? Курс уже ж закінчився...

Юсеф важко зітхнув, ніби розмовляв з малою дитиною або несусвітнім тугодумом.

— Бо я маю, що сказати. Бо я маю талант до письма. Барбара це збагнула; вона, хай йому дідько, перша побачила, хто я насправді. Яким важливим є мій голос. Я завжди це знав, але вона перша з решти людей упізнала в мені талант. Хоча... я не сподіваюся на ваше розуміння.

Маркюссен роздивлявся Юсефа, мов цілковитого ідіота або особливо цікавий трафунок.

— Чому ж це?

— Такі, як ви, ніколи не розуміють, що важливе в житті. Вас цікавлять лише закони і правила, вам важливо, щоб усі крокували строєм, дотримувалися твердої життєвої лінії, були старанними, слухняними й корисними громадянами.

Маркюссен усміхнувся.

— То ви вважаєте себе бунтарем, ідеалістом, якого переслідує суспільство? Може, час уже подорослішати, Юсефе?

Я нахилився уперед. Треба нагадати йому про свою присутність.

— Маєш ще якісь запитання, Маркюссене?

Він здивовано глянув на мене.

— Звичайно, Бренне. Я маю багато запитань. Ми щойно почали...

— Тоді пропоную повернутися до них, а не заводити тут суперечку з моїм клієнтом!

Щелепи Маркюссена заходили ходором, жуючи жуйку, обличчя потемніло. Він уже розтулив рота відповісти щось ущипливе, але, збагнувши даремність навіть спроби, промовчав.

— Гаразд, — промовив він з удаваною сердечністю. — Повернімося до Барбари Бломберг. Як часто ви з нею зустрічалися після вашого звільнення, пане Мардал?

— По-різному бувало. Іноді часто, іноді між зустрічами минало багато часу.

— Що мається на увазі — «часто»?

Юсеф Мардал мав доведений ледь не до відчаю вигляд.

— Навіть не знаю... Раз на тиждень, можливо? Ну, щось таке...

— Останнім часом — теж? Як часто ви бачилися останнім часом?

Я знову втрутився.

— Куди ти хилиш?

— Думаю, це очевидно... Ми хочемо детально розібратися у стосунках твого клієнта з Барбарою Бломберґ.

— А мета? Його підозрюють в убивстві?

Маркюссен на мить завагався.

— Ми ще до цього повернемося.

— Е ні, — я рішуче похитав головою. — Відкривай карти, щоб ми знали, на чому стоїмо. Мій клієнт не зобов’язаний надавати пояснення. Або розповідаєш, чому ми тут, або негайно закінчуєш допит.

Ґюннар Маркюссен нерішуче мовчав, але вибору не мав, і він це добре знав.

— Гаразд, — нарешті промовив він. — Твого клієнта підозрюють в убивстві Барбари Бломберґ.

— Абсурд! — вигукнув Юсеф Мардал. — Барбара так багато для мене означала. Навіщо мені її вбивати?

Маркюссен проігнорував його вигук, дивився лише на мене.

— Продовжимо?

Я кивнув.

— Продовжимо...

Ми могли б на тому поставити крапку. Деякі адвокати твердо наполягають, що клієнт не зобов’язаний давати свідчення поліції, але я до таких не належу. Моя робота — пильнувати, щоб поліція поважала права клієнта, а не будь-якою ціною добиватися звільнення винуватця злочину. До того ж, інформаційні потоки під час допиту курсують в обидва боки. Рано чи пізно я з’ясую, у чому полягають підозри поліції, і які вона має докази.

Маркюссен повів допит далі, так само монотонно й повільно. Юсеф відповідав дуже коротко, говорив саме стільки, щоб його не звинуватили ще й у саботажі, проте не давав ніяких розлогих пояснень. Так минуло дві години, а ми ще не добралися до вечора вбивства.

— Треба зробити перерву, — сказав я.

Маркюссен заперечно похитав головою.

— Не бачу потреби, Бренне. Ще п’ять хвилин і на сьогодні буде досить, — він знову повернувся до Юсефа. — Мені цікаво, пане Мардал, чи ваші стосунки з Барбарою виходили за межі професійних?

— Що ви маєте на увазі?

Маркюссен усміхнувся.

— Ви знаєте, що я маю на увазі. Чи були ви в неї закохані? Або ж вона у вас? Чи були ви коханцями?

— Ні.

— У вас бував з нею секс?

— Ні.

— Впевнені?

— Навряд чи я таке забув би, як вважаєте? — роздратовано відповів Юсеф.

— Ваша правда, навряд, — сказав Ґюннар Маркюссен і потягнувся.

— Ми закінчили? — запитав я.

— Так, — відповів Маркюссен. — На сьогодні...

Я начеб помітив у його очах задоволений блиск, але, може, здалося. Він був профі.

— Що тепер? — поцікавився Юсеф Мардал.

Він раптом немов осунувся і змарнів.

— Тепер я поговорю з прокурором, — сказав Маркюссен. — Або вас завтра відпустять, або суддя вирішить залишити вас під вартою. Вам повідомлять за кілька годин.

Розділ 16

Дружину Мардала звали Юдіт. Вона розмовляла так тихо, що я ледве чув її у телефонній слухавці.

— Тут трохи поганий зв’язок. Можете говорити голосніше? — попросив я.

На лінії щось затріскотіло, і нарешті пробився її голос. Може, вона тримала слухавку далеко від рота.

— Я питала, чи Юсеф повернеться сьогодні додому.

— Ні, щойно повідомили про його арешт, — сказав я.

— І що тоді? Що буде завтра?

— Суд.

— Що вони кажуть? Що він накоїв?

Я не вмів знайти милосердного формулювання.

— Його підозрюють в убивстві Барбари Бломберг.

Жінка довго мовчала.

— Ви мене чуєте, Юдіт?

— Так, — я чув її протяжне й тремтяче дихання. — Так, я слухаю... Господи!

— Усе буде добре, — сказав я і сам відчув, як безсенсовно звучали мої слова. — Ви могли б зібрати йому чистий одяг і туалетні речі.

— У тюрму?

— Ні, в камеру попереднього утримання в поліції.

— Зараз? Увечері? Я не знаю...

— Йому це потрібно, Юдіт, — наполіг я.

— Поліція забрала наші авта.

— Ходять автобуси.

— Тоді я не встигну повернутися додому до темряви.

— Ви ж не...

— Я ніколи не виходжу з дому в темну пору, — урвала вона мене.

Я подумки вилаявся.

— Скажіть вашу адресу! Я приїду й заберу все, що треба...

По радіо передали штормове попередження. На мості Нургордаланнбрюа вітер несамовито теліпав автом. Я міцно вчепився в кермо. Мені діткнуло неприємне відчуття, які ж ми вразливі супроти шаленства сил природи. Світла Кнарвіка ледь