Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Це скіни[31], — пробурмотів він.

— Що?

Крозьє підвів очі й подивився на Каріма.

— Я кажу, що на цвинтарі — це справа рук бритоголових.

— Яких бритоголових?

Комісар розсміявся і склав руки на грудях.

— Ось бачиш: тобі ще багато чого належить дізнатися про наше маленьке містечко. Їх чоловік тридцять. Живуть у покинутому складі, де колись зберігали мінералку, біля Келюса. Двадцять кілометрів звідси.

Абдуф замислився, не зводячи очей із Крозьє. Масне комісарове волосся вилискувало на сонці.

— Мені здається, ви помиляєтеся.

— Сельє розповів мені, що могила єврейська.

— Та ж ні! Я йому просто сказав, що «Жюд» — ім’я єврейського походження. Але ж це ще нічого не значить. На гробівці немає жодного символу, пов’язаного з іудаїзмом, а, крім того, євреї воліють ховати небіжчиків поруч із ріднею. Комісаре, цей хлопчик помер десятилітнім. На єврейських могилах у таких випадках завжди є якийсь малюнок, якийсь знак, що відображає передчасну смерть. Щось на кштал невивершеної колони чи зламаного дерева. Це поховання — християнське.

— Ти бач, який мудрагель. Звідкіля ти це все знаєш?

— Читав.

— Це справа рук скінхедів, — незворушно повторив Крозьє.

— Але ж це казна-що! До гробівця вдерлися не расисти. Навіть вандалізму немає жодних ознак. Зловмисники прийшли туди не для того…

— Каріме! — урвав його Крозьє дружнім тоном, у якому, однак, чулася легка напруга. — Я завжди ціную твої думки й поради. Але начальник тут поки я. Повір старому псові: слід веде до бритоголових. Гадаю, що твій візит до них усе нам прояснить.

Карім випростався й ковтнув слину.

— Ви мене відправляєте самого?

— Тільки не кажи мені, що боїшся купки голомозих недолітків.

Карім промовчав. Крозьє полюбляв улаштовувати своїм підлеглим такі випробування. Це була з його боку одночасно і підлість, і відзнака. Лейтенант стиснув руками край столу. Що ж, хоче Крозьє пограти, — пограємо.

— Пропоную вам угоду, комісаре.

— Отакої!

— Я поїду до скінів. Сам-один. Потрушу їх трохи й відзвітую вам до першої години дня. Навзамін ви добудете мені дозвіл обшукати гробівець на законних підставах. Також я хочу порозмовляти з батьками хлопчика. Сьогодні.

— А якщо це скіни?

— Це не скіни.

Крозьє запалив люльку. Тютюн затріскотів, наче оберемок сіна.

— Згода, — пихнув Крозьє.

— Отже, після Келюса я беруся за розслідування?

— Якщо тільки я матиму твій звіт до першої. Однаково скоро хлопці з криміналки сядуть нам на хвіст.

Молодий поліціянт рушив до дверей. Він уже взявся за ручку, коли комісар гукнув:

— Я впевнений, скіни будуть у захваті від твого стилю.

Карім зачинив двері під вибухи реготу старого пронози.

10

Добрий поліціянт повинен знати свого ворога як облупленого. Знати всі його звички, всі личини. Скінхедів Карім знав досконало. У Нантері він кілька разів зіштовхувався з ними в жорстоких вуличних бійках. Коли вчився в поліційній школі, присвятив їм детальну доповідь. Тепер, коли він мчав на повній швидкості до Келюса, араб відсвіжував у голові свої знання, оцінюючи таким чином свої шанси проти цих мерзотників.

Насамперед він пригадав, як за вбранням відрізнити дві їхні основні гілки. Скінхеди не всі дотримувалися крайніх правих поглядів. Були ще «червоні» скіни, які належали до крайньої лівиці. Натреновані представники різних рас, що жили за своїм кодексом честі, вони були не менш небезпечними за неонацистів, якщо не більше. Але проти цих у Каріма ще був бодай якийсь шанс. Він коротко пригадав ознаки кожної групи. «Коричневі» скіни носили бомбери, військові куртки англійських пілотів, лицевим, блискучим і зеленим, боком. «Червоні», навпаки, одягали їх навиворіт, флюоресцентним помаранчевим боком назовні. «Праві» шнурували свої тяжкі черевики білими або червоними шнурівками, «ліві» — жовтими.

Близько одинадцятої години ранку Карім зупинився перед покинутим складом із вивіскою «Вода з долини». Високі стіни із хвилястого голубого пластика зливалися з блакиттю неба. Перед дверима стояв чорний автомобіль марки «DS». Витративши кілька секунд на підготування, Карім вискочив із машини. Покидьки мали бути всередині: либонь, відсипаються після чергової пиятики.

Він підійшов до будівлі, намагаючись дихати розмірено, повторюючи подумки те, що мало визначити його найближче майбутнє: зелені куртки, білі або червоні шнурівки — «коричневі»; помаранчеві куртки, жовті шнурівки — «червоні».

Лише в другому випадку він має шанс вибратися звідси цілим.

Карім глибоко вдихнув і штовхнув розсувні двері. Йому не знадобилося навіть дивитися на шнурівки, щоб зрозуміти, до кого він потрапив. На стінах червоною фарбою були намальовані свастики. Нацистські символи сусідили із зображеннями концентраційних таборів і збільшеними світлинами замордованих алжирських полонених. Під стіною, у зелених бомберах, стояла ватага бритоголових, що дивилися на Каріма. Тяжкі черевики зблискували в півтемряві залізними вставками. Крайні праві, найжорстокіші. Карім знав, що всі вони на внутрішньому боці нижньої губи мають витатуйоване слово «SKIN».

Поліціянт зосередився, напружився, наче рись, що готується до стрибка, і став шукати очима їхню зброю. Йому відомий був арсенал цих психів: американські кастети, бейсбольні битки й пістолети для самозахисту з подвійним зарядом шроту. А ще мерзотники десь напевне ховали помпові рушниці, заряджені гумовими кулями.

Те, що він побачив, було навіть гірше.

Жінки-скінхедки. Теж із голеними головами, на яких лишився тільки чубчик і два довгих пасма, що спадали на скроні. Дебелі проспиртовані дівахи, лютіші, либонь, за своїх дружків. Карім проковтнув клубок, що підступив йому до горла. Він зрозумів, що справу доведеться мати не з кількома неробами, а зі справжньою бандою, яка вочевидь переховувалася тут, чекаючи на нагоду для бешкету. Карімові шанси вибратися звідси танули на очах.

Одна з жінок приклалася до пива, потім роззявила рот і ригнула. Спеціально для Каріма. Решта вибухнули реготом. Усі вони за зростом не поступалися поліціянтові.

Намагаючись говорити голосно й твердо, Карім промовив:

— О’кей, чуваки. Я з поліції. Я прийшов, щоб поставити вам кілька запитань.

Скіни посунули на нього. З поліції чи не з поліції, Карім був для них передусім арабом. А шкура араба не варта й ламаного гроша для такої наволочі. Та навіть і для Крозьє та інших його колег-поліціянтів. Лейтенант здригнувся. На якусь коротку мить ніби земля запалася йому під ногами. Карімові здалося, що проти нього все місто, вся країна, а може, й увесь світ.

Лейтенант вихопив свій автоматичний пістолет і здійняв його догори. Цей жест на якусь мить зупинив напасників.

— Повторюю: я з поліції і я хочу грати з вами по-чесному.

Він повільно поклав пістолет на іржаву бочку. Бритоголові мовчки дивилися на нього.

— Я лишаю свою зброю тут. Але щоб ніхто її не торкався, поки ми розмовлятимемо.

Карімів пістолет,