Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Та ні, власне кажучи, навпаки, — пробелькотів патрульний. — Схоже, працювали профі…

Карім зашнурував свої високі черевики.

— Профі? Що ти маєш на увазі?

— То не якісь діти бавилися… Двері відімкнули відмикачкою. І намагалися спрацювати дуже чисто. Це лише директорка зауважила, що щось негаразд, інакше…

Араб підвівся.

— То що вони вкрали?

Сельє зітхнув і вказівним пальцем відтягнув комір мундира.

— Найдивніша штука в тому, що нічого.

— Нічого?

— Анічогісінько. Просто зайшли в один із кабінетів, а потім… хм… скидається на те, що так само вийшли…

Якусь коротку мить Карім дивився на своє відображення в шибці. Дреди падали навскіс із обох боків його скронь, темне довгасте обличчя ще більше загострювала клинцювата борідка. Він натягнув на голову ямайську яскраву шапочку й усміхнувся до свого відображення. Справжній дідько. Дідько з Карибів. Він обернувся до Сельє.

— А до мене ти чого прийшов?

— Крозьє ще не повернувся після вихідних. То ми з Дюссаром і подумали… ну, може, ти… Було б добре, Каріме, якби ти глянув…

— Гаразд. Ходімо.

8

Над Сарзаком сходило сонце. Тьмяне й немічне, наче після хвороби, жовтневе сонце. Карім їхав у своєму старенькому універсалі «Пежо» за патрульним фургоном. Вони перетнули мертве місто, яке о цій годині досі було поцятковане білястими плямами ліхтарів, наче блудними вогниками.

Сарзак не був ні давнім поселенням, ні сучасним містом. Він розлігся в довгій долині недоладним нагромадженням нічим не прикметних двохсотлітніх будівель. Лише середмістя могло похизуватися бодай якоюсь цікавинкою — маленьким трамваєм, що сновигав туди-сюди брукованими вуличками. Щоразу проїжджаючи ними, Карім думав про Швейцарію чи Італію невідь-чому. Він ніколи не був у жодній із цих країн.

Школа імені Жана Жореса розміщувалася у східній частині містечка, бідному кварталі поруч із промисловою зоною. Карім під’їхав до скупчення потворних блакитно-коричневих будинків, які нагадали про місця його дитинства. Школа стояла на вершині бетонного схилу, що здіймався над дорогою з потрісканим асфальтом.

На ґанку на них чекала жінка в просторому темному кардиґані[26]. Директорка. Карім привітався й назвав себе. Жінка зустріла його щирою усмішкою, чим неабияк здивувала поліціянта. Зазвичай його зовнішність здіймала скоріше хвилю недовіри. Карім подумки подякував жінці за її безпосередність і на якусь мить затримав на ній погляд. Її тихе обличчя було схоже на поверхню ставка з двома квітками латаття — великими зеленими очима.

Директорка без зайвих слів повела Каріма всередину. Псевдомодерністська споруда здавалася вічною недобудовою. Або ж перебувала в стані постійного ремонту. Коридори з низькими стелями були викладені полістиреновими[27] плитками, деякі з котрих були погано допасованими одна до одної. Більшість стін укривали дитячі малюнки, пришпилені кнопками або й намазюкані просто на стіні. Невеличкі вішаки вишикувалися на висоті дитячого зросту. Усе було зроблено без ладу і складу. Карімові здавалося, що він потрапив до розчавленої коробки для взуття.

Директорка зупинилася перед прочиненими дверими й таємничим голосом прошепотіла:

— Це та єдина кімната, до якої вони пробралися.

Жінка обережно відчинила двері, і вони зайшли до кабінету, що більше скидався на чекальню. Засклені шафи були заповнені підручниками та шкільним журналами. На маленькому холодильнику стояла кавова машина. Письмовий стіл із дерева під дуб був заставлений вазонами в підставках із водою. У приміщенні стояв запах вогкої землі.

— Бачите, — показала жінка на одну із шафок, — вона була відімкнена. Там наші старі журнали. Але на перший погляд грабіжники нічого не вкрали. І навіть ні до чого не торкалися.

Карім присів і став вивчати замок. Десятирічний стаж крадія-зламувача зробив його неабияким фахівцем у цій сфері. Той, хто відімкнув цю шафку, поза всяким сумнівом, знався на своєму ділі. Карім не міг вийти з дива: навіщо такому профі вдиратися до початкової школи в Сарзаку? Поліціянт узяв один із журналів, побіжно переглянув його. Списки учнів, примітки вчителів, зауваження адміністрації… Кожній теці з журналами відповідав один рік. Лейтенант підвівся.

— Ніхто нічого не чув?

— Бачте, у чому річ… — відповіла жінка. — Школа-то й не охороняється як слід. У нас є консьєржка, але, правду кажучи…

Карім далі оглядав так уміло відімкнену шафу.

— Як гадаєте, вони пробралися сюди вночі на суботу чи на неділю?

— Будь-коли. Може, навіть удень. Кажу ж, залізти сюди у вихідні зовсім неважко. Тут немає чого красти.

— Гаразд, — підсумував Карім. — Вам доведеться зайти до відділення, щоб скласти свідчення.

— Ви під прикриттям, еге ж?

— Що-що?

Директорка пильно роздивлялася Каріма.

— Я мала на увазі ваш одяг, ваш вигляд. Це для того, щоб пробратися в банду ґанґстерів і…

Карім розреготався.

— Ґанґстери не бігають по тутешніх полях.

Директорка не звернула уваги на його слова й переконано заявила:

— Я знаю, як це робиться. Я дивилася один документальний фільм. Там чоловіки, такі, як ви, носили двобічні куртки зі значками Національної поліції і…

— Пані, — урвав її Карім. — Насправді ви переоцінюєте ваше містечко.

Він обернувся й рушив до виходу. Директорка затримала його.

— А ви не будете шукати більше ніяких слідів? Не знімете відбитки пальців?

Карім відказав:

— Гадаю, що, зважаючи на серйозність справи, ми задовольнимося тим, що заслухаємо ваші свідчення й пройдемося з кількома запитаннями по району.

Жінка мала вочевидь розчарований вигляд. Вона знову пильно глянула на Каріма.

— Ви не місцевий, адже ж ні?

— Ні, не місцевий.

— Що ж ви такого накоїли, що опинилися аж тут?

— Це довга історія. Може, якось днями заскочу до вас і розповім її.

Надворі Карім підійшов до поліціянтів у одностроях, що курили в кулак із виглядом спійманих на гарячому школярів. Із фургона вискочив Сельє.

— Лейтенанте! Лишень подумайте! Ще одна приключка!

— Що таке?

— Знову вдерлися, але цього разу… Скільки років я вже тут, але ще такого не бачив…

— Куди вдерлися?

Сельє завагався, поглянув на своїх колег. Вуса його тріпотіли від засапаного дихання.

— У… у гробівець. На цвинтарі.

На положистому схилі, наче візерунки з моху, мінилися під сонцем зеленими й сірими барвами надгробки й хрести. Карім минув ґратовану браму і вдихнув запах росяної трави й зів’ялих квітів.

— Зачекайте на мене тут, — кинув він патрульним.

Карім натягнув латексні рукавички, думаючи тим часом, що Сарзак ще довго пам’ятатиме цей понеділок.

Цього разу по дорозі на цвинтар лейтенант заїхав додому й прихопив своє «приладдя»: коробочки з алюмінієвим і графітовим порошком, скотч і нінгідрин, щоб зняти відбитки пальців, а також еластомерну пасту, щоб відлити форму ймовірних слідів… Він вирішив щонайретельніше зібрати всі можливі зачіпки.

Карім пішов