Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко
— Ні, не прийде, — твердо відповів він. Настільки твердо, що сумнівів не могло бути.
А невдовзі по тому — справа була влітку, на канікулах, — вони поїхали в Бобринець, нудне маленьке місто, яке було цікаве тільки тим, що на них чекала порожня квартира якихось знайомих, і вони кілька днів жили разом і вели спільне господарство. І вона чіпляла перстень на різні пальчики, і вигинала руку, милуючись тим, як сяють камінці, і догоджала йому, і зазирала йому у вічі, і навіть випрала його шкарпетки. Невже жінку завжди можна купити, — думав він, — а якщо котрась не продається, значить, мало, мало, мало їй запропоновано, а даси більше, то й матимеш її тиху та божу, а потім час минеться, вона знову стане стервою, і потрібна буде нова подачка!
Але нової подачки не було. Він знав: не треба гнівити Бога. Хоча стареча забудькуватість тьоті Тали відкривала великий простір для аналогічних дій. І згодом він подумки вибачав людям дрібні крадіжки — хто знає, що штовхає до цього? Тьотя Тала померла. Скринька з коштовностями дісталася його мамі, яка була байдужа до жіночих прикрас. Коли він через кілька років по тому одружився, мама подарувала його дружині Люді оксамитову стрічку з камеєю. Люда придбала сукню з декольте спеціально для того, щоб був ансамбль з коштовною прикрасою, але одягти усе це не було жодної нагоди. Жінка, якій не пасують діаманти, — іронічно характеризували Люду і Мар’яна Хрипович, і Лариса Лавриненко.
А тоді, коли вони з Мар’яною черговий раз посварилися назавжди, вона кинула йому у вічі ту каблучку, яка залетіла під стіл, і він ліг на підлогу і довго нишпорив під столом, і витяг її звідти, і простяг Мар’яні, і сказав, що вона може викинути його подарунок куди завгодно, хай тільки не повертає, бо якщо він щось дарує, то назад не відбирає. Так, він цілком може уявити собі, що одного дня кохатиме іншу жінку, але дарувати вдруге те, що одного разу дарував, — це все одно, що двічі вжити ті самі рядки в іншому вірші. Він тоді натхненно римував, і порівняння з поезією несподівано зворушило Мар’яну до сліз і вона сказала, що назавжди збереже пам’ять про їхнє кохання — як найпоетичнішу сторінку свого життя.
Відтоді смарагд тітоньки Тали ніби приріс до безіменного пальця її лівої руки, і коли згодом у своїх численних інтерв’ю, говорячи про свою приналежність до княжих родів, вона не забувала ефектно вимахувати перед фото-, кіно- чи відеокамерами лівою рукою, щоб підкреслити свою блакитну кров наявністю фамільних коштовностей. А він щоразу впізнавав свій перстень на пальці Мар’яни з відчуттям гріховної гордині.
І тоді, коли він бачив Мар’яну востаннє, смарагд на її лівій руці востаннє підморгнув йому. То було на дні народження у Стопченка. Мар’яна з Вістом сиділи навпроти нього. У Біста була на краватці шпилька із зеленим камінцем, схожим на той, але то була фальшивка. І Риженко тоді подумав, чи той американець дарував коштовні прикраси коханій жінці, якою — це було видно неозброєним оком — вельми пишався. Чи тільки вісімнадцятилітній юнак міг учинити таке скаженство? І де вона тепер, та каблучка зі смарагдом? Невже її розтрощило потягом, а камінь випав на брудні шпали? О Господи, який страшний кінець і людей, і речей!
Він попросив дозволу зателефонувати з редакції, набрав номер Лариси. Її не було вдома. Син Ярослав промукав, що вона повезла в газету некролог. Шкода, йому хотілося поговорити з нею. Крім того, вона спілкується з цим дикуватим Чеканчуком, який учора повернувся з того населеного пункту, де загинула Мар’яна. Може, в нього можна було б делікатно вияснити, хоча, власне, що?
Ввечері Лариса передзвонила сама. Повідомила, що прощання й похорон завтра, він уже знав про це. Також Лариса розповіла про повідомлення на домашньому телефоні Мар’яни. Такий самий меседж зберігався в електронній скринці її комп’ютера в офісі Фундації. Це вже цікаво! Жила з престижним елітним Вістом, і паралельно стрибала в гречку з якимось банальним провінціалом — навряд чи то якийсь місцевий міліонер! А сама кричала на всю Україну, що кохання відживає своє, сприймати його всерйоз можуть тільки недоумки! Ти ж пам’ятаєш її колонку «Нема любові»? — між іншим, у тій самій газеті, для якої ти набазграв свій некролог. А її ток-шоу по телебаченню!
Так, Риженко добре пам’ятав той період Мар’яниного життя, коли вона протягом року чи двох збурювала засоби масової інформації наукоподібними обґрунтуваннями того, що велика любов може бути продуктом виключно великого неблагополуччя, чим і створила собі всенародну популярність. Їй писали гнівні листи, їй погрожували як особі, що посягнула на святині — як українського народу, так і наднаціональні. Але тепер її всі знали, оту підкреслено добре одягнену пані, яка намагалася переконати всіх, що в стабільному матеріально благополучному суспільстві любові нема та й годі. Можна надривно чекати його з війни, з в’язниці чи з винного магазину. Але коли зникають всі джерела бід, зникає й кохання. Лишається тільки його імітація. Її виступи по телебаченню обговорювали прості люди в метро і електричках, міркуючи, чому та пані стала такою: чого недобрала, чого перебрала в своєму житті?
А наступного дня був похорон. Тихо грала жалобна мелодія. Мар’яна лежала у відкритій труні гарна, як спляча красуня. Її розкішне волосся накрутили в кучері, чого вона ніколи не робила, і розклали по подушці. Подряпину на лобі майстерно замазали, підфарбували вії та вилиці. І руки її, одягнені в чорні рукавички, лежали на грудях, наче по них не проїхав багатотонний товарняк. Батько Мар’яни, з яким вона не спілкувалася кілька років — не сварилася, просто не було нагоди, — стояв біля труни і скрушно хитав головою. Поряд з ним стояв Джордж Молданські й з цікавістю оглядав натовп. У нього була класична жалобна пов’язка на рукаві. Така ж ритуальна пов’язка була й на руці в Роджера Біста. Він стояв подалі від труни з групою співробітників і скорботно сякався в чорний носовичок. Там же, поряд
