Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

з Олександром Чеканчуком, стояла й Лариса Лавриненко, заплакана, з розвезеною по обличчю косметикою, одначе горда тим, що затесалася до ще недавно недосяжних кіл. А Олександр Риженко був поміж тих, хто підходив до труни, клав квіти, і, трошки постоявши у мовчанні, відходив на задній план. Він схилився над Мар’яною і дивився в обличчя, яке колись пристрасно цілував, — мабуть, відтоді на цих щоках і вустах змінилися всі клітини. Так само, як і на його щоках і вустах. Звідки тоді ця пам’ять про поцілунки на морозі, і про юні обвітрені губи, і про кров на її губах, смак якої він пам’ятатиме і в свою останню хвилину? О, ті юні шаленства! Риженко обережно торкнувся рук у чорних рукавичках — було б дивно, якби він щось намацав на її лівій руці, яка за звичаєм у небіжчиці має бути під правою. Навіть, якщо випадково щось і лишилося на її руці, ті, хто прибирали її, дали б раду тим золотим уламкам... Та що те золото, як загублено життя?.. І все-таки, де він, той його дарунок? І сережок в її вухах теж немає. От про сережки він і поговорить з Ларисою! Це нейтральна річ, не він їх дарував Мар’яні, можливо, вона сама їх собі купила на якийсь із гонорарів. Тим більше вранці, ідучи сюди, він купив газети з некрологами, встиг їх проглянути і добре запам’ятав слова з тексту Лариси Лавриненко «Талант вибирати таланти»: «Мар’яна Хрипович любила коштовні прикраси і розумілася на них. У неї були і сережки з діамантами, і каблучка зі смарагдом...»

Риженко поклав до труни дві жовті троянди і відійшов, даючи місце іншим. Натовп рушає до виходу. Пливе труна, ті, хто йдуть попереду, рясно кидають додолу гвоздики і троянди. На вулиці мокрий сніг. Сіре небо чіпляє верхні поверхи будинків.

— Прошу до автобусів, — гучно наказав розпорядник, високий стрункий чоловік зі значком «Київська ритуальна служба», — родичі — в перший автобус, друзі та знайомі — в другий і третій.

Родичів було всього два чоловіки — батько й син, які, здається, так і не відновили давнє знайомство. Джордж у натовпі раптом по-дитячому схопився за руку Біста, єдиного чоловіка, що вділяв йому увагу по приїзді до рідного міста. В першому автобусі разом з труною опинився тільки старий батько. Потім туди сіли інші люди.

Автобус покружляв по центру, а потім рушив по Брест-Литовському проспекту.

— На Берківці? — запитав Риженко. Йому ствердно кивнули. — Не на Байковому, — подумав він.

Мар’яну ховали поряд з її матір’ю. Біля розритої могили батько розридався. Його підтримують під обидві руки, коли труну опускають. Летить мокрий сніг. Усі схлипують, дехто плаче: всі ми там будемо; он уже скільки тих, кого ми добре знали, вже там.

Після цвинтаря людей повезли на поминальний обід у ресторан. Стіл для співробітників фундації накрили окремо. Туди ж посадили Джорджа Молданського і Мар’яниного батька.

— Вона ні в чому не хотіла поступатися! ні в чому! А я так хотів ніжності й тепла, — то Джері Біст після чарки виливав душу Чеканчукові. З його відвертостей Сашко зрозумів, що зовнішня іпостась Мар’яни дуже імпонувала керівникові Центральної Філії. Всі заздрили, що він з’являється на людях з такою гарною й обізнаною жінкою. Разом з тим, та складова їхніх стосунків, що була закрита від людського ока, не завжди тішила американця. В нього навіть виникала думка припинити стосунки з Мар’яною. Але вона надзвичайно задовольняла його як співробітниця, то що за атмосфера була б в офісі після розриву? Він навіть консультувався по телефону з психологом у Лондоні, і той порадив, якщо є така можливість, в інтересах ефективності роботи фундації продовжувати стосунки з Мар’яною. А Мар’яна принципово й уперто не давала йому того, чого йому так хотілося від жінки. Адже йому вже сорок три, він хоче одружитися й мати дитину. У нього майже виплачений дім у Детройті, оздоблений зразками образотворчого і прикладного мистецтва обдарованих дітей усього світу. А Мар’яна кидала бідного Джері в провалля роздвоєності, чого впорядкована американська натура винести не могла. На людях з Мар’яною він був щасливий, наодинці з нею страждав, а коли лишався сам, не знав, що робити. І тут раптом повідомлення про смерть Мар’яни...

Олександр Чеканчук слухав Біста, ставив йому різні запитання, радив розібратися в глибинних мотивах своїх дій і подумав, що треба буде виставити босу рахунок за надані послуги психоаналітика. А Олександр Риженко, замість того, щоб відігріватися і від’їдатися після виснажливої акції, мав клопіт стежити за столом, за яким сиділи бістівці, щоб перехопити Ларису, поки та не піде додому, та ще й у товаристві Чеканчука.

Риженко недолюблював Чеканчука. Він завжди чемно вітався і тис йому руку, але намагався уникати занадто тісних контактів із тим їжакуватим хлопцем, який так пишався своєю близькістю до землі, підкріпленою дипломом геолога, а не якогось філософа, а також простим походженням. Чеканчук завжди підкреслював, що заробив собі квартиру в Києві, а не отримав у спадок, як деякі. Було б чим пишатися. Я народився тут, ти приїхав сюди, і я нічого не маю проти тебе. Чому ти щось маєш проти мене? І «Вирвані роки», на відміну від багатьох, Риженко не вважав Геніальною річчю. Матеріал, і правда, вражає, але стилістика й узагальнення не є кращими зразками красного письменства. Навіть за вкраїнськими мірками. Описати те, що було, — невелика заслуга перед літературою. Ти спробуй напиши про те, чого не було!..

Але Лариса, розпрощавшись з Вістом, суне до виходу з ресторану, тримаючи під руку цього золотошукача. Та Риженко занадто довго чекав, він не буде відступати.

Під час поминок референт Тетяна, що залишилась чергувати в офісі, повідомила Біста через його мобільний телефон, що дзвонили з Новожахова батьки Козові. Дівчинці краще. Нібито відпала необхідність у терміновому виїзді Лариси Лавриненко на об’єкт номер один. Але Лариса вирішила будь-що робити кар’єру у Фундації, адже в неї на руках п’ятнадцятирічний