Демони Ленінграда - Адам Пшехшта

-- Слухаюся! – відповів він з ледь помітною ноткою зневаги, належною слабаку, який не може дивитися на чужі страждання.

Я вийшов не прощаючись, чуючи за спиною вереск катованого чоловіка.

*****

-- Отже, залишилася тільки Надя, -- обізвався за сніданком Рюмін.

-- І “старий вчитель”, -- буркнув я.

Хоча слідство – вперше за два місяці – просунулося вперед, я прокинувся не в святковому настрої. Якщо вчителем був Данкель, якщо він вижив після катастрофи…

-- В нього не було шансів вижити, -- заявив Сашко, явно думаючи про те саме. – Крім всього іншого, щоб вийти без нічиєї допомоги на берег, йому довелося би видряпатися по вертикальній стіні, висотою в сім метрів. Саме стільки має набережна і пірс. Я питав.

-- Міг поплисти далі…

-- При температурі, яка викликає смерть за кілька хвилин? Ну і звичайно ж, пізніше пробив головою діру в кризі метрової товщини, бо її ламають тільки в порту? Маячня, -- дійшов він до висновку.

Я з полегшенням зітхнув, випростував згорблені плечі. Може Рюмін мав рацію? Мимохідь я зауважив, що біль ребер дещо притих, спокійний сон явно пішов мені на користь. Я вже не боявся нападу, будинок цілодобово охороняли прислані Мануїльським солдати.

-- Що ти зробив з книжкою? – запитав раптово Рюмін.

-- Вона в кімнаті Дрозда, під замком, -- відповів я байдуже. – Я її погортав, там дійсно тільки технічні моменти, які не мають нічого спільного з нашим слідством.

Рюмін кивнув головою, але відвів погляд вбік, так немов його щось тривожило. Ідіотизм якийсь, через всі ці події в мене розвинулася параноя.

-- Що буде зі мною? – обізвалася Вєра.

Невдоволено скривившись, вона відсунула залишки консерви. Ще тільки цього бракувало, щоб її вирвало, подумав я. Слідство закінчувалося, а в нас ще залишалися пайки Дрозда і Котушева – ті зараз сьорбали лікарняну кашку, якщо взагалі щось їли. Тому ми не шкодували собі, не було сенсу економити їдло. От Туркул трохи й перестаралася…

-- Візьму тебе з собою, -- пообіцяв я.

-- В якій ролі?

-- Не знаю! – гаркнув я. – Коханки, агента военной разведки, мавпи кока?

-- Мавпи кока?! – вигукнула вона обурено.

-- Раніше на вітрильниках так називали помічника кока, -- пояснив машинально Рюмін.

-- А тут я не можу залишитися?

-- Ні, якщо ти хоча б трохи цінуєш своє життя. НКВД тебе прикінчить. Перше, що зробить Кутєпов після мого від’їзду – викличе тебе на допит. Він подумає, що мені залежить на тобі, і хоча б тому вб’є тебе. Зрештою… Він ненавидить мене і хоче помститися, -- пояснив я.

-- Чому?

-- Не твоя справа, шмаркачко. Давай, вирішуй!

-- Якщо я не погоджуся…

-- То я особисто повідомлю служби безпеки, що в прекрасному місті Ленінграді перебуває родичка Антона Туркула, -- промовив я крізь затиснуті зуби. – Таким чином всі підозри, що я тебе покривав, зникнуть, як безпідставні, а полковникові Кутєпову доведеться довго пояснювати, чому він допустив, щоб вцілів ворог радянської влади. Під його самісіньким носом.

-- Я не ворог радянської влади!

-- Всі родичі генерала Туркула вороги вже за визначенням!

Якусь мить Вєра гнівно дивилася на мене, зрештою її погляд полагіднішав, вона опустила очі.

-- Вони скористаються мною, щоб звинуватити вас, правда?

-- Так вже в нас повелося, дівчино, -- зітхнув важко Рюмін. – Так вже повелося…

-- Мені доведеться шпигувати за дядьком? – загризла вона губу. – Пізніше?

-- Сумніваюся. Це було б надто очевидним, але не виключено, що тебе будуть використовувати, як агентку, -- признав я. – В певних колах твоя фамілія багато важить…

-- Я…

-- Не думай про те, що буде, -- перебив я її. – Ти не можеш цього передбачити, не можеш на це вплинути. Насолоджуйся життям, дивися на зірки, кохай, а якщо все-таки заразишся цим меланхолічним божевіллям і тобі захочеться стати на дорозі смерті, зроби це для друга, для коханця, ніколи заради політики чи якихось абстрактних принципів!

Запанувала важка тиша, дівчина завмерла з відкритим ротом, Рюмін зміряв мене здивованим поглядом.

-- Отже? – підняв я брови.

-- Я поїду з вами, -- сказала вона покірним тоном. – Можу бути мавпою кока, -- додала з несміливою посмішкою.

*****

Порошив сніг, білі сніжинки лагідно падали з неба, немов карнавальне конфетті, опускалися на волосся і повіки Наді, розсіваючи діамантове сяйво, танули, стікаючи по щоках, наче сльози. Надя не плакала. Вона стояла, прикована до дивної сталевої конструкції в формі букви Т, в спідничці й гімнастерці, з якої навіть не зірвали погони, може через недбальство, може зі страху. Всі знали, хто вона така. Подвір’я в’язниці оточували солдати морської піхоти, від енкаведистів тут був тільки один скромний представник в особі Кутєпова – нечувана річ, однак саме так я розпорядився: чарівні слова “за наказом Главкома” багато чого дозволяли… Я хотів особисто закінчити цю справу, граючи за власними правилами. Про те, що це кінець діяльності секти, знали всі; за день до цього було розстріляно недобитки Досконалих, жоден не вцілів, не втік від облави. Цим разом Кутєпов справився відмінно. Залишилася тільки Надя.

Коли я зупинився біля неї, вона поглянула на мене з-під оздоблених маленькими крижинками вій, посміхнулася чи то насмішкувато, чи то сумно.

-- Ти прийшов, -- промовила. – Навіщо?

-- Сам не знаю, -- буркнув я. – Відповіси на мої запитання?

Вона промовчала, отже я простягнув руку до Рюміна, відчув під пальцями овальну рукоятку