Демони Ленінграда - Адам Пшехшта
*****
Данкель виглядав на понад шістдесят років, але це могло бути внаслідок недоїдання. Чітко окреслене, суворе обличчя перетинав помітний шрам. Може він в молодості бився на дуелі? Червоно-синій шрам контрастував з восковою шкірою і риб’ячими очима. Дещо піднята – скорочення м’язів тому, що він постійно користувався моноклем? – права брова чоловіка викликала враження неприступності й зарозумілості.
Я сидів за столом в його кабінеті, професорові довелося вдовольнитися скромним, кривоногим кріселком. Що ж, інколи краще відразу показати, хто тут головний.
-- Мені потрібні всі дані на тему Досконалих і канібалів, -- сказав я без довгих вступів.
Я не показав документів, мундири енкаведистів, що прибули зі мною, все пояснювали.
-- Я все-таки попросив би… -- почав він, міряючи мене холодним поглядом.
-- Книжка! – прохрипів я, перебиваючи його. – Я знаю, що в ваших архівах зберігається книжка про секту!
Правду кажучи, я зовсім не був в цьому впевнений, але ребра, які пульсували болем, не дивлячись на пов’язку, і постійні запаморочення не налаштовували надто дружньо до зарозумільця. Здається, професор свято вірив у нісенітниці про комуністичне правосуддя і почувався в безпеці. Якщо виникне така потреба, я покажу, що він помиляється; двоє похмурих, дебелих чекістів тільки чекали на мій наказ – перед цим я повідомив їм, що слідство контролює особисто Главком.
-- В нас дійсно є така книга, -- відкашлявся дещо нервово Данкель. – Йдеться про обряди, які прийшли до нас найімовірніше з Китаю, ще в дев’ятнадцятому столітті. Мабуть, хтось з мореплавців чи мандрівників… Книжку написано тут, на місці, вона потрапила в руки агентів охранки під час якогось слідства.
-- Пам’ятаєте, пане професоре, що це було за слідство? – запитав я швидко.
Я автоматично вжив слово “господин”, енкаведисти зиркнули на мене косо, в очах Данкеля промайнула весела іскра.
-- Про ритуальний канібалізм, -- повідомив він мене з поблажливою посмішкою. – Вирізання сердець. Не впевнений, але, здається, про це писали “Судові відомості”. Здається на початку сімдесятих років, -- він задумливо потер скроню.
-- Сашко, -- я звернувся до Рюміна. – Йди з професором, принесіть книжку і ті газети.
Рюмін поспішно пішов за Денкелем, рухом руки я відправив за ними чекістів. Трьох озброєних осіб для ескорту підстаркуватого науковця, мабуть занадто, але я не міг дозволити собі жодних помилок, не зараз. Я знав, що або закінчу слідство протягом кількох найближчих днів, або заплачу головою за брак компетенції. Таке життя.
Очікуючи на повернення Данкеля, я міркував, що робити з Вєрою Туркул. Не було над чим сушити собі голову – існувало тільки дві можливості: донести на дівчину, або завербувати її в агентуру ГРУ. Я схилявся до другого варіанта, хоча врешті-решт все залежало від неї. Якщо вона відмовиться… Однак зі своїми зв’язками, я був готовий закластися, що вона родичка Антона Туркула, дівчина становила б цінний набуток. Також з огляду на психічні дані. Наше життя переповнює насилля: чоловіки лупцюють жінок, сильніші знущаються з слабших, триває світова війна, однак тільки мізерний відсоток людей, замішаних в це насилля, в стані битися при явній перевазі ворога. Звідси комісари, які мають право видавати й негайно виконувати вироки смерті, звідси загороджувальні загони й драконівські покарання за боягузтво під час бою. Вєра довела, що належить до цієї меншості, було б нерозумно цього не використати.
Мої роздуми обірвав стук чобіт: спокійні, розмірені кроки когось, хто нікуди вже не спішить, перепліталися з відголосами енергійної ходи. Поверталися мої люди.
-- Є! – вигукнув Рюмін, зупинившись в дверях.
Він кинув на стіл кипу пожовклих газет, показав невеличку, оправлену в шкіру книжку. Я побіжно переглянув кілька номерів “Судових відомостей” – нічого цікавого: вони описували звичним для минулого століття емоційним тоном слідство в справі ритуальних вбивств. Автор неясно натякав, що ці, як він називав, “чужі російському духові звірства” могли відбуватися тільки під впливом ворожих, найімовірніше, анархістських або комуністичних сил. Цікаво, що вони б написали, якби знали, що через понад півстоліття комуністи будуть боротися з тією самою проблемою? Може цього разу вони б звинуватили націоналістичні чи монархістські угрупування. Я вже казав, що історія потішна штука?
Я простягнув руку по книжку, важко зітхнув, побачивши російський текст впереміш з латинськими й французькими вставками. Були часи, коли вважалося, що така мішанина мов диявольськи хитра. Я запитально поглянув на Сашка – він володів французькою і латинською краще за мене. Чесно кажучи, набагато краще.
-- В книжці містяться технічні подробиці, -- доповів він. – Описуються питання пов’язані з сектою.
Я не випитував деталі, волів, щоб люди Кутєпова не довідалися лишнього.
-- Товаришу професоре, -- звернувся я до Данкеля. – Вирушайте до гарнізонної в’язниці номер одинадцять, там вас допитають. Це тільки формальність, проте доволі важлива, -- додав я, побачивши, що він збирається протестувати. – Зрештою, це у ваших інтересах, там ви будете в безпеці, Досконалі не гребують ніякими засобами, я переконався на власному досвіді, -- я болісно скривився.
-- Скільки мені там сидіти? – огризнувся Данкель. – Моя праця…
Я зупинив його лінивим жестом. Дивно, він не виглядав на переляканого, швидше на розлюченого. Це не була природна реакція, навіть, якщо він не боявся сектантів, все одно ним зацікавилося НКВД, що – цілком слушно – вважалося дуже поганою справою. Невже він сподівався, що його врятує партія? Нехай собі сподівається, бідолаха, на здоров’я…
-- Гадаю, ми ще сьогодні розгромимо організацію Досконалих, -- запевнив я. – Тоді відвеземо вас додому.
Данкель зміряв мене похмурим поглядом,
