Демони Ленінграда - Адам Пшехшта
-- По пів консерви на брата, -- оголосив я, дивлячись на нього з-під лоба.
-- А вона? – зиркнув позад себе Дрозд.
Я весело пирхнув – ще трохи й, зі збільшеним продуктовим пайком, повернеться цивілізація, лейтенант Дрозд саме заступився за даму…
-- Хай буде! – махнув я рукою. – Вона теж.
*****
Я сикнув, необережно доторкнувшись до розпаленої пічки, тихо вилаявся і прикрив дверцята. Я насилу відірвав погляд від полум’я, вогонь справляв враження домашнього притулку, зараз майже не доступного в Ленінграді з огляду на всеохоплюючий холод. Тут ти замерзав навіть в ліжку, під грубою ковдрою, день за днем. Просто інколи менше, ніж завжди. В кутку кухні – як не крути, найціннішої кімнати в цілій квартирі – біля вікна, стояла встановлена ще попередніми жильцями буржуйка. Раніше ми нею не користувалися, бо в неї була забита димова труба, але тепер, в припливі доброго гумору після додаткової вечері, Дрозд – син сажотруса – привів обладнання у робочий стан. От, що чинить трохи хавки… Рюмін ще раз докладно оглянув шкіряну обкладинку і недбало кинув книжку на стіл. Незважаючи на сутінки, було виразно видно хмарки нашого дихання. В мене навіть не було бажання поглянути яка температура. Зрештою, яка різниця? Йобаний холод, та й годі.
-- Обкладинка, здається, походить з паризької школи; лінійне тиснення, подвійна оправа, -- буркнув нарешті Рюмін. – Наші робили це трохи інакше. Мабуть, її здерли з якоїсь іншої книжки, тут їм такої не зробити. Козляча шкіра, позолота… На їхнє щастя жодних написів. Зате всередині явна фальшивка. Ще чути запах друкарської фарби.
-- Це я і сам здогадався, Вотсоне, -- підсумував я саркастично його висновки. – Скажи мені щось, чого я не знаю.
-- Тоді виникає запитання: якого біса тобі її дали? Адже Бахалова мертва, вони взагалі не мусили про це згадувати.
-- Факт, – я задумливо кусав губу. – Може Кутєпов побоявся затаїти інформацію? Врешті-решт Главком…
-- Але це фальшивка, а ніяка не інформація. Маячня укладена з кількох дебільних творів протягом години чи двох. Страх може зупинити Кутєпова від саботажу слідства, кінець кінцем він знає, що ми знаходимося в одній зв’язці, однак в цьому є ще щось… Він щось вивідав у Бахалової.
-- Отже… Чекай! – крикнув я. – Ця погань намагається зупинити мене від пошуків книги, справжньої книги, де описуються ідеї, якими керуються Досконалі, у випадку, якби хтось шепнув мені про її існування. Він хоче, щоб я злегковажив таку інформацію, вважаючи, що це якась дурня! Коханка Бєляєва розповіла йому про це.
-- Так! – підтвердив Рюмін, стукнувши кулаком об стіл. – Ось що він задумав! Але навіщо? Якщо книжка, справжня книжка, містить щось істотне для нашого слідства, ми провалимо завдання і нас поставлять поміж стінкою і екзекуційним взводом, він стоятиме поряд з нами. Йому не викрутитися. Рішення прийматиме особисто товариш Сталін, а йому все равно, полковник чи майор, НКВД чи ГРУ… -- закінчив він тихіше.
-- А якби книжка не мала нічого спільного зі слідством? – запитав я. – В ній не було ніякої важливої інформації, а тільки…
-- Так?
-- А тільки опис, як стати Досконалим. Не в сенсі, як вступити в секту, а технічні подробиці цього… перетворення. Бо справа тут не в морозостійкості, а принаймні не тільки.
-- Левітація? Проходження крізь стіни? Невидимість? – почав кепкувати Рюмін.
-- Не має значення, -- буркнув я. – Не відхиляйся від теми, напрошується один очевидний висновок: ми повинні діяти швидше і випередити товариша Кутєпова, першими знайти цю книжку. Якщо, ясна річ, вона існує… Нерозумно було би тратити час на якусь дурню.
Він кивнув головою, однак я бачив, що його щось непокоїть, кілька разів він відкривав і закривав рота, немов не міг зважитися, сказати мені щось, чи краще промовчати. Я терпляче чекав.
-- Румунія, -- видушив він з себе нарешті. – Пам’ятаєш завдання в Румунії?
Я стиснув зуби. Пам’ятав звичайно. Ми, радянські люди, відкидаємо всякі буржуазні забобони, не віримо ні в Бога, ні в чари. І ми маємо рацію, Бога не існує – найкраще це доводить історія людства, а магія і всякі фокуси-покуси – вигадки марновірних селюків. Однак, інколи… Кожен офіцер ГРУ, від капітана і вище, отримує доступ до досьє, які описують особливо небезпечні завдання – для перестороги й науки. Минулого року було відправлено елітний підрозділ военной разведки – Московский Отряд Специального Назначения – в один з румунських монастирів. Не знаю, в чому полягало само завдання, в документах це не вказувалося, однак було зроблено наголос на кількох питаннях: завдання виконано, втрати особового складу – тридцять двоє вбитих з сорока восьми, що брали участь в операції, у противника виявлено алергію на срібло. Алергія -- нормальна річ, сам був свідком, як один з моїх людей помер після укусу звичайної бджоли, хоча факт, що стільки алергіків зібралося в одному місці змушував замислитися, але такі втрати… В монастирі жило шістнадцять ченців, а кожного з посланих туди хлопців, я б сміло поставив проти десяти солдатів, дійсно добрих солдатів… Можливо справа була в наркотиках, під час боїв на Філіппінах американських солдатів якийсь час вирізали озброєні тільки мачете тубільці, які вискакували з джунглів – вони були настільки обдовбані, що не відчували ні страху ні болю, за повідомленнями, вони навіть менше кровоточили. Звичайно, їх можна було вбити, але складно, дуже складно…
-- Спокійно, Сашко, -- зітхнув я. – Достатньо великого калібру і потрібно стріляти в голову. Може хтось і встигне натиснути на гачок чи штрикнути ножем з кулею в серці, але з мізками на стелі – ніколи в житті. А щодо книжки…
-- В мене є ідея, -- перебив мене Рюмін. – Сьогодні я був в бібліотеці й архіві, хотів побачити, як собі радить Дрозд, але…
-- Так?
-- Це безнадійна робота, -- знизав той плечима. – Самі ми
