Демони Ленінграда - Адам Пшехшта

-- Що далі? – запитав Рюмін.

-- А що далі? Починаємо тестувати наших “добровольців”.

Я встав з-за стола і опираючись на плече Сашка, пошкутильгав до виходу.

Поки ми їхали до лікарні, Рюмін швиденько перекладав мені фрагменти книжки.

-- “Безсмертні присягають не відкривати нікому таємниці. Кров Вчителя творить в крові адепта Зародок, який розвивається дев’ять місяців, називається це Зміна Реальності. Коли Зародок перетворюється в Дитину, її потрібно годувати”… До біса, що означає principe vital?! – гаркнув він. – Підстава життя? Принцип…

-- Немає значення, -- буркнув я. – Що там далі? Коротко.

-- Так от, найголовніший вчитель, хтось, хто довів святу хворобу, так вони це називають, до фінальної межі. Вигодував Дитину.

-- Давай вгадаю. Їх потрібно годувати серцями?

-- Саме так. Отже, вони називають вчителя батьком, незалежно від статі, певні фрагменти вказують, що це може бути й жінка, бо тільки “батько” може їх “запліднити”.

-- З якою метою?

-- Знаєш, не дивлячись на всю цю містичну тарабарщину, це дивовижно нагадує щеплення. Хвороботворні бактерії передаються через кров вчителя, кров самого адепта протягом дев’яти місяців становить поживне середовище, потім його потрібно… гм… збагачувати.

-- Чим відрізняється серце від будь-якої іншої частини тіла?! Дурня якась!

-- Мені звідки знати? – Рюмін пошкрябав потилицю. – Ми не лікарі, та й медицина ще не сказала останнього слова. Може справа в складі крові чи вітамінах? До серця здавна відносяться по-особливому…

-- Ага, канібали, -- закінчив я. – Не пизди, Сашко. Що далі?

-- Ну, вони вірять, що можуть осягнути статус надлюдини. Знаєш, -- він пирхнув сміхом. – Є такий американський комікс…

-- Сашко!

-- Морозостійкість – це тільки перший симптом, він проявляється ще на стадії Зародка, на самому початку. Пізніше до неї додається надприродна витривалість і сила, цитую: “тіло, тверде мов алмаз”. Думаю, це останнє не слід розуміти дослівно… Нарешті довговічність і фізичне безсмертя. Все це залежить від часу, чим довше живе адепт, тим більше отримає “дарів”. На фінальній стадії “хвороби” він перетворюється в “Справжню Людину” і “живе вільний, долаючи століття”.

-- І весь час повинен їсти людські серця?

-- Здається, ні, -- відповів вагаючись Рюмін. – Я ще не прочитав до кінця, але, начебто, канібалізм відноситься тільки до головної фази “годування Дитини”.

-- А що означає згадка про “волю”?

-- Звідки мені знати? Може йдеться про те, що Досконалий абсолютно не залежить від оточення? Не хворіє, не старіє, довгий час не мусить їсти та пити, може не дихати цілими тижнями, впадати в щось схоже на транс. Уяви собі, ти живеш в часи, які тобі не подобаються, отже знаходиш якесь відлюдне місце, засинаєш і через багато років прокидаєшся вже в новій реальності, вільний…

-- Капітане Рюмін!

-- Перепрошую, -- буркнув він. – Загнався.

До лікарні ми доїхали мовчки.

*****

Добровольці вже чекали; голі по пояс, приковані до солідної огорожі, що оточувала лікарню. Залізні прути, товщиною в чоловічу руку, гарантували, що жоден з них не втече, навіть, якщо він сектант. Про всяк випадок територію оточували озброєні до зубів солдати НКВД. Мене не розізлило, що Кутєпов розпочав тест без мене, час підганяв. На обличчях, виставлених на мороз, людей я зауважив надію, змішану з тривогою. Мабуть, їм не дуже подобалися наручники й енкаведистська охорона, з іншого боку, морозостійкість – не злочин. Принаймні, досі не була…

До мене підбіг Кутєпов, я зауважив у його рухах якусь нервовість.

-- Товаришу майоре! – видихнув він. – Я повинен вам…

Я зупинив його жестом, підійшов ближче до шеренги напівголих солдатів. Кілька вже почало синіти.

-- Відведіть їх у лікарню, викупайте в гарячій ванні, зігрійте. Також перевірте, чи немає в них обморожень, -- наказав я.

-- Слухаюся! – відповів той похмуро.

В тоні чекіста вчувалася нова нотка, якась жалюгідна, принижена жорстокість. Невже щось трапилося? А, так, мабуть, він довідався, що я знайшов книжку.

Побачивши, що найбільш замерзлих розкували і відвели в будинок, решта добровольців піднеслися на дусі: випрямилися, почали зиркати на суперників. Рюмін пообіцяв переможцям по п’ять кілограмів консерв і дві літри горілки, було за що боротися.

Я почув, як за спиною скрипнув сніг – це був один з тих ясних, безвітряних днів, коли крижані обійми ленінградської зими докучали менше ніж зазвичай, були майже дружніми.

-- Я повинен доповісти вам про дещо, -- промовив Кутєпов непевно.

-- Так?

-- Данкель… Машина, якою його перевозили впала у воду.

-- У воду?!

-- Розумієте, в порту біля берега розбивають лід, щоб запевнити маневреність кораблям.

-- Як він там опинився, адже це не по дорозі?! – закричав я розлючено.

-- Не знаю, -- він опустив голову.

Я глибоко вдихнув, мене миттєво закололо в грудях.

-- Якщо він належав до секти…

-- Я беру всю відповідальність за те, що трапилося на себе, там їхали мої люди, -- промимрив він. – Може вони всі загинули.

-- Побачимо, -- зітхнув я.

Не було сенсу плакати над розлитим молоком. Зрештою, якщо вони впали у воду, то при такій температурі… Я не мав наміру проливати сльози за Данкелем, а тим більше за двома чекістами.

Нетерплячим жестом я наказав звільнити наступних солдатів – вони тремтіли від холоду, один осунувся на коліна, ледь не втрачаючи свідомість. Уважно поглянув на тих, хто залишився, вони почувалися добре, напрочуд добре. Неприродньо бліді – нічого дивного, двадцять градусів нижче нуля, це