Демони Ленінграда - Адам Пшехшта

-- Як завжди, -- буркнув Кутєпов.

Я пропустив його слова повз вуха.

-- Сподіваюся, частина сектантів зголоситься. Важко знехтувати шансом на додатковий продовольчий пайок, але, мабуть, не всі. Я хотів би, щоб ви скористалися своєю агентурою і виловили решту. Тих… обережних.

-- Я так розумію, ви розраховуєте, що виявлені члени секти під час допиту викажуть інших?

Я підтвердив, буркнувши щось незрозуміле.

-- А якщо виявиться, що вони витримують не тільки мороз, а й біль?

-- Сумніваюся. Не дошукуйтеся в цьому якогось містицизму, товаришу, -- відповів я, поблажливо посміхаючись. – Може вони під дією наркотиків, або якісь особливі тренування…

-- Тренування?! – перебив він мене роздратованим тоном.

-- Тібетські монахи вміють розтоплювати сніг теплом власного тіла, -- зауважив я. – Зрештою, займемося цим, коли прийде пора. Поки що наш пріоритет – виловити всіх морозостійких.

-- В такому разі, поясніть мені ці вбивства і факт, що досі не спіймано жодного з людоїдів, які як здається, без жодних проблем вбивали наших солдатів, і то не будь-яких солдатів, -- попросив він з іронією.

-- Я міркував про це, однак це тільки гіпотеза, -- почав я обережно. – Якщо не помиляюся, то наших вбивали свої ж товариші, члени секти. Їх ніхто не підозрював, на їхньому боці був фактор несподіванки.

-- І їх не беруть кулі. Останній патруль морської піхоти знищила одна людина, знайдено гільзи…

-- Так, знайдено, -- я безцеремонно перебив Кутєпова. – Хтось, не обов’язково одна особа, перебив солдатів, найімовірніше ножем, як інших раніше. Це покаже розтин. Нападники вирізали жертвам серця і вистрілявши трохи набоїв, зникли. Якщо це були солдати, в цьому немає нічого дивного -- вони знали місцевість. Вони пішли геть, ставлячи ноги у свої сліди. Всі, хто коли-небудь воював взимку, знають цей фокус. А сніг, який падав у той час, блискавично затер контури слідів, дозволяючи тільки визначити в якому напрямку вони пішли.

-- Чудова дедукція. Гідне поваги те, як ви відкинули будь-який містицизм. Вражаюче! – кинув Кутєпов ущипливо.

Його очі блимнули в напівтемряві, немов у тигра на полюванні.

-- Мене так виховали, -- відповів я обережно. – Комсомол, потім партія…

-- Разумовський – скоріше дворянська фамілія?

-- Це фамілія пастушка, якого цариця затягнула в ліжко і віддячилася кількома титулами, -- вицідив я, крізь стиснені зуби. – Зрештою, на світі багато Разумовських.

-- Звичайно, маєте рацію, -- ввічливо притакнув енкаведист. – Повертаючись до справи, в мене є дещо для вас, ми знайшли це в квартирі підозрюваної. – Він простягнув невелику, оправлену в червону шкіру книжку. – Здається, її підкинули недавно, так твердить Бахалова, а так, як ми не знайшли на сторінках її відбитків пальців, можна припустити, вона каже правду.

Я ледь стримався, щоб не схопити Кутєпова за горло. Він дав мені книжечку тільки тепер, коли Бахалова була вже мертвою, вбитою за моєї згоди, в присутності трьох свідків з НКВД. Браво, товаришу Разумовський! Ви проявили свій видатний інтелект і професіоналізм… Залишалося тільки сподіватися, що жінка дійсно нічого не знала про переданий їй текст. Всю решту дороги я мовчав – волів не відзиватися, конфронтація з НКВД не виправила б ситуації, хоча вираз обличчя задоволеного з себе чекіста діяв мені на нерви. Я попрощався з Кутєповим біля будинку на Марата, де він пересів у свою машину, і проінструктувавши водія, пішов нагору. Хлопці привітали мене гарячим чаєм і стаканчиком горілки. Я випив одне і друге, закусив квашеним огірочком, який вони вичарували невідомо звідки, після цього відправивши геть всіх крім Рюміна, переглянув записник за столом. Всупереч моїм очікуванням, в ньому не було жодних інструкцій чи заклять, не описувалося блюзнірських церемоній. Написана туманною, малозрозумілою мовою, в ній йшлося про “втрату душі”, з посиланням чи то на доктрину гностиків, чи то на окультні теорії. Я не знайшов жодної згадки про культ канібалів.

-- Що скажеш? – запитав я, протягнувши книжечку Сашкові.

Він обережно відкрив її, понюхав – вона пахнула, як свіжа газета – і буркнувши щось під носом, заглибився в книжку. Побачивши, що читання займе трохи часу, я дістав з шафи бляшанку зі свининою, кількома рухами ножа відкрив її, та вигорнув вміст на тарілку. Це відразу відірвало Сашка від написаного, він зиркнув на мене з тривогою в очах – наше становище вимагало суворої економії продуктів, а це не так просто серед постійно голодних людей, порушення правил, перевищення денної норми призводило до примусового голодування. При таких морозах його можна було й не пережити.

-- Спокійно! – засміявся я, побачивши вираз обличчя Рюміна. – На завтра я домовився про додаткову хавку, майорський пайок. Привезе його особисто моя солодка Надя Елізаровна, цариця офіцерської кухні.

Я розділив консерву, налив горілки. В ГРУ, звичайно ж, дотримуються службової субординації, але командири не тримають своїх людей на відстані, намагаються жити, як вони. Принаймні, на завданні…

Повеселілий Рюмін охоче потягнувся за стаканом, закусив тушкованкою і повернувся до записника. Перш ніж я з’їв свою частку, в дверях з’явилися Котушев і Дрозд, за їхніми спинами я побачив дівчину з першого поверху. Ну, так, відчули запах хавки.

-- Як малу звати? – я штовхнув Сашка в бік.

-- Вєра, -- буркнув той, не відриваючись від книжки.

Я кивнув головою, витираючи тарілку від залишків консерви. Вєра… Так як Бахалова. Ничего! Та вже мертва, не будуть мені плутатися.

-- Слухаю вас, -- звернувся я суворим тоном до підлеглих.

-- Ми тільки хотіли перевірити, чи наш командир з глузду з’їхав, чи… -- Котушев замовк, сповнений надії.

Хлопець втягнув щоки, вдаючи виснаженого від голоду, після цього