Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Біс його знає… Слухай, ти знайшов мою цидулку? Довідався про те, що я просив?

— Еге ж. Записуй!

— Зачекай, дістану ручку й записника… — Притискаю слухавку вухом до правого плеча, виймаю з кишені причандали. — Слухаю тебе, Поваре!

— Ти побачиш, який я молодчага, — хизується Поваре. — Ставру Петронела жила якийсь час у гуртожитку. Кілька місяців тому найняла на проспекті Друмул Таберей кімнатинку в якогось Міхая Радована, техніка-будівельника, відбулого на певний час у закордонне відрядження. — І диктує мені адресу: під’їзд, поверх, номер мешкання.

— Здорово! — хвалю його. — Чи ти з’ясував, що в інституті прикладного мистецтва?

— Аякже! Крістіан Лукач учився в класі маляра Валеріана Братеша. Ти його знайдеш сьогодні в інституті до другої дня…

— Ти золото! І ще одне запитаннячко…

— Я весь увага, — розвеселився Поваре. — Отак запитаннячко по запитаннячку, а там, дивись, і щось поважне доручиш.

— Поцікався, будь ласка, чи нема в «економістів» (тобто у відділі боротьби зі спекуляцією) справи Франчиска Мегуряну, а як є, то в якому зв’язку з нею викликали Мілуце Паскару, що проживає по вулиці Антім, номер 305. Дізнайся, що то за справа. Занотував? А я йду в інститут і побалакаю з Братешем…

— О’кей! Якщо телефонуватиме твоя наречена, що їй сказати?

— Що я кохаю її!

Я кладу телефонну трубку і знову опиняюсь на вулиці. Паскару встиг загубитися, але тільки-но я рушив вулицею, як думки знову обсіли мене. А разом з ними прийшов легкий смуток. І я знаю його джерело: мені здається, що розслідування смерті Крістіана Лукача буде найважчим у моїй криміналістичній практиці.

8

Секретарка деканату, літня, скромно, але зі смаком убрана жінка, гречно пропонує зачекати:

— Прошу вас сідати. Товариш Братеш має незабаром закінчити лекцію, — і, глянувши на годинника, додає: — За десять хвилин.

Я слухаю її, мов школяр учительку. Сідаю за довгий стіл, обставлений навколо стільцями. Скільки засідань відбулося за цим столом!

Живлюще ясне світло осіннього дня ллється крізь високі вікна з великими шибами в кімнату.

Ловлю себе на думці, що трохи хвилююся перед близькою зустріччю з Валеріаном Братешем. В образотворчому мистецтві я, можна сказати, дилетант, і на виставках — рідкий гість. І не тому, що обмаль часу, просто малярство мене вабить менше, ніж, скажімо, література. А все ж ім’я Валеріана Братеша я чув. Мені навіть здається, ніби на якійсь виставці я бачив у театральній програмці його фотографію і розгонистий автограф під кількома словами звернення до глядачів.

Заклопотаний своїми думками, я не помітив, як до мене підійшов не першої молодості, вишукано зодягнений чоловік.

— Ви до мене? Я Валеріан Братеш.

Я був приголомшений простотою, з якою він підійшов і відрекомендувався. Проте його дружня усмішка швидко мене отямила.

— Де б нам порозмовляти з вами наодинці?

Він кинув короткий, лагідний погляд на секретарку.

— Жанет, я пройду з товаришем у кабінет Мазилу.

Він одчиняє двері й запрошує мене йти за ним. Заходимо до кабінету, який видається мені тісним і вузьким після просторої зали засідань. Сідаємо в крісла обабіч полірованого столу і вивчаємо один одного. Не знаю, що бачить у мені він, а мені зразу впадає у вічі його засмагле, оливкової барви, немов художник щойно повернувся з моря, обличчя, жваві красиві очі людини, звиклої до успіхів та слави, сивизну на скронях. Якби його побачила Лілі, вона вигукнула б: «Оце справжній мужчина!»

Маляр, поглянувши на свого золотого годинника, відразу попереджає:

— О пів на другу я запросив на обід у «Капшу» двох зарубіжних колег.

Дивлюсь і я на годинника:

— Доти закінчимо. Я капітан Лівіу Роман з карного розшуку.

Він торопіє на мене, відтак, ніби задоволений з нашої зустрічі, запитує:

— Чим завдячую вашому візиту?

Я тицяю йому посвідчення, він, недбало кинувши на нього оком, повертає мені документ і, заклавши ногу на ногу, повторює:

— То все-таки, чим можу бути корисний?

І посміхається, його посмішка двозначна і притягує співрозмовника, і відштовхує.

— Товаришу професоре, у вашому класі значиться студент Крістіан Лукач?

Ступаю перший крок до мети своєї візити і не встигаю ступити другий, як він перебиває:

— Який сьогодні з невідомих причин був відсутній на лекціях.

— Раніш він пропускав їх?

— О ні! — приязно сміється маляр. — А коли й пропускав, то все з поважних причин, заздалегідь ставлячи мене до відома.

Цей чоловік, здається, більше схожий на дипломата, ніж на маляра.

— Прошу не гніватись, — торочить він, — але ви з міліції, і це наводить на думку, що мій студент щось там устругнув.

— А він здатен на таке?

Його посмішка гасне. І ось переді мною вже сидить солідний, сповнений самоповаги маестро.

— Ні, ні… Він статечний юнак, на своєму місці… І я не розумію, яку причетність може мати ваша візита до Крістіана Лукача. — Його красиві, темно-карі, сяйливі, розумні очі зупиняються на моєму обличчі. Під його допитливим поглядом я інформую:

— Учора ввечері, десь між шостою й о пів на сьому, Крістіан Лукач наклав на себе руки на вулиці Ікоаней.

Він кам’яніє. Жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся, застигли нерухомо повіки. Так триває кілька хвилин. Потім чую його м’який, ослаблий голос:

— Якби я не бачив вашою посвідчення, то попрохав би вас вийти геть… Наклав на себе руки! Які жахливі речі ви говорите!.. — Він повільно, зі стогоном закриває обличчя руками. А ще за мить, ніби засоромившись хвилинної своєї немочі, відкриває обличчя, і я бачу гримасу болю на ньому.

— Це жахливо! Крістіан Лукач наклав на себе руки… Мій найкращий студент!.. Боже, я не годен повірити!

Я коротко розповідаю, як знайдено труп Крістіана Лукача, але ні слова не кажу про ампулу з морфієм, потім повідомляю про свою візиту до Мілуце Паскару та про його згоду зайнятися похороном свого небожа. Поступово його збудження, викликане сумною звісткою, пригасає, і він опановує себе. Надто його вражає з-поміж інших один момент:

— Як? Навіть не залишив листа? Жодного пояснення? — Він просто не хоче вірити. — Це жахливо! — повторює він з болем. Швидко схоплюється з крісла, ступає кілька кроків по кабінету, знову повертається на своє місце. — Такий талановитий хлопець! Такий статечний, один з найкращих на випускному курсі!.. Боже! Коли декан та студенти дізнаються…

— Я саме й хотів вас попросити доповісти про це інститутському керівництву… Знаю, що ви поспішаєте…

— Тільки цих чужоземців мені оце бракувало!

— Перш ніж розпрощатися, волію вас про дещо запитати, зрозуміло, коли у вас є трохи часу…

Він відповідає, цього разу не глянувши на годинника:

— Навіть якби поспішав і мені довелося змінити всю програму, я однаково залишився