Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Я пішов… хочу попросити тебе про ще дещо.

— Лови мить! — корчить із себе великодушного Поваре.

— Поки я буду там, ти знову сходи до «економістів» і докладніше з’ясуй усе, про Тудорела Паскару, зокрема, чого його викликали. Що саме хотіли вивідати? Ясно?

Останнє запитання зайве, бо нема в світі такої речі, що не була б ясною для Поваре… Тисну йому руку і біжу вниз.

Прокурора не довелося довго чекати. Я ще здаля помітив його сірий «трабант», який п’явся вгору на вулиці Доброджану-Геря. Я поспішив йому назустріч. Він побачив мене, загальмував і відчинив дверцята:

— Бітте! — врочисто запросив до машини.

— К бісу «бітте»! — хряпаю зозла дверцятами. — Розкажіть краще, що там скоїлося.

Але він мовчить — рух на вулиці надто жвавий. Лише вирвавшись із «пробки», прокурор інформує мене:

— А що там такого могло скоїтися? Десь близько другої години з гаком Лукреція Будеску — вона встигла знову зомліти — прийшла до тями, згадала про нас із вами й вирішила піднятися вгору, гадаючи, що ми ще там. Побачила прочинені двері й увійшла… Ступила кілька кроків по мансарді. І тут хтось, підкравшись ззаду, огрів її чимось по голові, й вона впала. Коли отямилася, зрозуміла, що сталося, і попросила сусідів зателефонувати нам. Оце й усе. Вам мало?

Я слухаю його з якимось чужим для мене збудженням. Звикле я завжди спокійний, навіть у надзвичайних ситуаціях. Я виховав у собі цю рису ще в офіцерській школі міліції. А згодом, упродовж довгих років роботи й нагромадження досвіду, навчився тій залізній витримці, без якої не обійтися жодному криміналістові й без якої годі його уявити. Проте сьогодні на душі в мене неспокійно: моя знаменита врівноваженість явно підупала.

Поки прокурор Беріндей висвітлював останню пригоду, я згадав про кроки, які почулися мені минулого разу за дверима, і про те, як я кинувся на сходи. Тоді моя підозра здалася мені смішною, безпідставною. Тепер усе постало в новому світлі. Безперечно, хтось намагався проникнути в мансарду і ледве не попався.

— Чого мовчите? — запитує прокурор.

Я нагадую йому, як почув чиїсь кроки і погнався за кимось східцями аж на вулицю.

— Я б його наздогнав, якби він не сховався, судячи з усього, в службовому туалеті на першому поверсі.

— Ви вірите в те, що хтось був тоді за дверима?

Беріндей сам не дуже певний. Я це відчув.

— Може, це якраз і була перша спроба забратися в мансарду. Може, то був той самий тип, який проник туди тепер.

Ми вже повернули на вулицю Ікоаней. Прокурор веде машину старанно, обережно.

— Я не заперечую, капітане. Абстрактне поле гіпотез безмежне і дозволяє постійну гру умовиводів. А все ж чому ви стверджуєте, що йдеться про чоловіка? Хіба це не може бути жінка?

— Лише чоловік може відразу оглушити жертву… і тільки чоловік може так швидко бігати сходами і на ходу знайти єдиний вихід із скрути. Жінки одразу розгублюються, метушаться і попадаються.

Після хвилинного роздуму прокурор заперечує:

— А я, капітане, гадаю, що закон зобов’язує нас спиратися тільки на докази, а не на гіпотези. Досьє Крістіана Лукача перейшло до вас, і, коли воно знову повернеться в прокуратуру, я судитиму про нього, спираючись на докази.

— Не поспішайте, ще не закінчені всі формальності, щоб передати його нам.

Машина зупиняється біля під’їзду. Ми уриваємо розмову, щоб уже вдруге за сьогодні увійти в цей будинок. Лукреція Будеску, бліда, збуджена, нетерпляче жде на нас. Навіть підмалюватися забула. Але поміняла сукню: зараз на ній чорна, жалобна. Біля неї стоїть хтось із сусід. Побачивши нас, сусіда завбачливо зникає.

Піднімаємося чорним ходом. Біля дверей я прошу прокурора тим часом не заходити. Ми зупиняємося, вивчаємо двері: вони прочинені, сургуч зірвано. В замковій шпарині ключа нема. Я повертаюся до Лукреції Будеску і прошу розповісти про все до ладу.

— Ви хотіли подивитися, чи ми не пішли звідси? — підганяю її.

— Еге ж… — бурмоче вона.

— Чому?.. Прошу не гніватися, пригадаймо все спочатку.

— Боже, чого б я мала гніватися? — Її тремтячий голос зраджує велике нервове напруження. — Я хотіла ще дещо вам сказати. Я пригадала, як днів п’ять-шість, тому десь опівдні я почула крик у кімнаті Крістінела. Він сварився з якимсь чоловіком… Я ніколи доти не чула, щоб Крістінел кричав, і страшенно здивувалась. І той, другий, теж репетував. Я хотіла була постукати у двері й сказати Крістінелові, що їхню сварку чути у всьому будинку, але тут мене покликав наш Цугуй… і послав по щось. Згодом, коли я повернулася, Крістінела вже не було вдома.

— Ви не пригадуєте, що вони кричали?

Поруч зі мною нервується прокурор: хіба у дверях допитують свідка? Але справу доручено мені, й, пам’ятаючи, що згодом мені доведеться тримати іспит перед тою ж таки прокуратурою, я шукатиму доказів де мені заманеться. Хоча мені й шкода Лукреції Будеску. Їй, бідолашній, доводиться переживати найбільше.

— Дещо я почула, — намагається вона допомогти мені, — але вже забула… Вони говорили про спадщину, про якісь гроші…

— Може, він сварився зі своїм двоюрідним братом?

— Не знаю, — вона безпорадно розводить руками, — більше нічого не знаю.

— Дякую й на тому. Ну, а сьогодні, коли ви піднялися сюди, двері були зачинені?

— Не зовсім.

— Так, як тепер?

Відчуваю, що жінка хоче дати чітку відповідь, але хвилюється.

— Наче трохи більше, — белькоче вона.

— Ключ був у дверях?

— Був, — упевнено стверджує вона. — А тепер нема! — помічає вона з жахом.

— Ну, а далі? Що було далі?

— Я постукала — ніхто не відповідає. Що тут казати? Думаю, ви десь у глибині мансарди і не почули мого стуку — я й увійшла.

Переступаємо поріг мансарди. Відвідувач забув вимкнути світло. Зупиняємось утрьох біля дверей.

— Ви ввійшли, — підбадьорюю я її, — і де ви зупинились?

Лукреція Будеску розгублено оглядається навколо, ніби шукає точки опертя.

— Я ступила два-три кроки й зупинилась…

— Зупинились. Чому?

— В мансарді нікого не було. Я злякалася й давай гукати: «Пане прокуроре, пане прокуроре!» Потім у мене потемніло в очах…

— Де ви впали?

— Якраз де я оце стою.

Не обов’язково бути слідчим, щоб зрозуміти, що тут сподіялося. Невідомого, який проник у житло Крістіана Лукача, заскочила зненацька поява жінки, він поклав позбутися її й огрів чимось по голові.

Раптом Лукреція Будеску мляво запитує:

— Сусіди кажуть, він сам повісився… Це правда?

Приголомшений Беріндей нагадує їй:

— А хіба не ви перша ввійшли до кімнати й побачили?..

— Я не пам’ятаю, — покірно пояснює вона, ніби тільки тепер налякана цією звісткою.

— Атож, він