Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

Я конче потребую її співчуття. І досягаю мети. Глибоко схвильована сумною долею закоханого студента, вона гладить оксамитовою долонькою моє обличчя й ніжно шепоче:

— Ти ніколи з кохання не накладеш на себе руки! Що за мана? — втішає вона мене, ніби мені й справді заманулося заподіяти собі смерть. — Кохання, хай і не поділене іншим, спонукає до життя. Чи не так, любий?

Філософія в моєї нареченої проста й життєствердна. Чесно кажучи, вона не охотник філософувати. Знаючи це, я беру її руку в свою, прикладаю до губів долоню. А щоб переконати її в суспільній вагомості мого фаху, зізнаюся:

— А може, це й не самогубство. Можливо, що…

— Вбивство? — жахається вона, несамохіть сахнувшись від мене, ніби я теж доклав рук до його смерті.

— А чом би й ні!

— Це жахливо, Лівіу!

— Я теж так думаю. Але злочинцеві од мене не втекти! — суворим голосом обіцяю я їй. — Не заспокоюся, доки не заб’ю його в кайдани.

Та сама симфонія звучить і в крамничній залі. Саме тут, у світі музики, я й натрапив на Лілі. Хто так спрагло слухає музику, не може не бути добрим і ніжним. То чи ж міг я не закохатися в неї?.. Я обіймаю її, палко цілую і запевняю, що триматиму її в курсі розслідування. Все добре! Здається, і цього разу обійшлося…

— Чао, Лівіу!

— Чао, Лілі!

Італійське прощання має свою історію. Ми обмінюємося цими словами відтоді, як познайомилися. Я залишаю крамницю зі спокійною душею. Мов камінь спав із серця. Не прибільшую: мені тепер легше буде скупчитися.

Полковник Доня стоїть у себе в кабінеті біля вікна. Як і Поваре, він любить споглядати з висоти поверху людський шарварок на Каля Вікторієй. Так він відпочиває.

— Я чекаю на тебе, — і з цими словами він сідає до столу, де купою громадяться теки й справи. — Ми одержали відповідь з Лугожа. Але спочатку розтлумач ситуацію.

Він жестом запрошує сісти. В міру того, як я доповідаю, обличчя його хмурнішає: певна річ, не надто хочеться братися до ще однієї кримінальної справи — їх і так як маку. Я розумію його стан. Мені теж би хотілося, щоб таких справ було менше і щоб ми їх швидше розкривали, адже саме через нерозкриті злочини наш шеф передчасно посивів.

— З чого ж ти збираєшся почати? — запитує він, коли я скінчив рапорт.

— Спершу хочу визначити коло його знайомих та друзів. А ще — порозмовляти з колишньою його коханою — Петронелою Ставру.

Шеф, невдоволено потираючи рукою підборіддя, зауважує:

— На мою думку, тобі слід найперше піти в інститут. Погомоніти зі студентами курсу, де він учився, розпитати, що він за студент.

Я прислухаюся до поради. Ми навіть зобов’язані повідомити керівництво інституту про те, що скоїлося з їхнім студентом. Малоприємна місія, але без неї не обійтися. А все ж я пояснюю полковникові, чому маю намір розшукати спершу Петронелу Ставру.

— Вона студентка медичного, вчиться в університеті. Вона б допомогла краще розібратися в особливостях психології Крістіана Лукача, можливо, з’ясувати, чи заживав він наркотиків, де роздобув ампулу.

— Ти вже когось підозрюєш? — вимагає прямої і недвозначної відповіді шеф.

Я не люблю жонглювати словами, визначеннями. За значний час роботи в карному розшуку я набув досить досвіду, аби розуміти, що деякі твердження вимагають не лише ясності, а й обережності. Зрештою, шеф поки що не зажадав конкретного плану дій, де, природно, довелося б викласти на папері свої гіпотези та коло підозрюваних. Він запитав лише так, між іншим: «Ти вже когось підозрюєш?» І ствердна відповідь тепер обернулася б проти мене бумерангом. Обережність у гіпотезах потрібна ще й для того, щоб не сприйняти можливе за дійсне і насамперед відвести підозру від невинного. Інакше все було б дуже просто! Ось, будь ласка: Петронела була кілька років Крістіановою коханкою. Ба, вона ще й студентка-медичка…

Отже, Крістіан Лукач помер після ін’єкції, зробленої її рукою!

Проте я відповідаю:

— Ні, товаришу полковнику, я нікого не підозрюю. Я ще не визначив кола підозрюваних осіб. Як я вам уже доповідав, медекспертиза показала, що ми маємо діло з двозначним випадком. Злочин? Самогубство? Нещасливий випадок? І дуже можливо, що саме Петронела причетна до драми в мансарді, а може, навпаки, зовсім не причетна.

Полковник роздратовано тре підборіддя, ще нервовіше, ніж раніше. На мить мені здалося, ніби його роздратування викликане моїм базіканням, хоча я не знаю, в чім тут річ.

— Якщо я правильно зрозумів, хлопче, ти після висновку медекспертизи не підозрюєш нікого зокрема й воднораз підозрюєш усіх?

— Достеменно так.

— Двозначний випадок?.. — бурмоче шеф не без певної недовіри, адресованої, звісно, не мені. Він бере з теки на столі якийсь папірець і подає мені, щоб я підшив до свого досьє. — Ось що сповістили з Лугожа: Чичероне Лукач, батько Крістіана, помер шістнадцятого травня цього року у віці 71 рік. Залишив після себе майно, оцінене приблизно в сімсот п’ятдесят тисяч леїв.

Я здивовано свищу крізь зуби.

— Старий Лукач був чоловік багатий, колекціонував живопис, старовинні меблі… Тільки на ощадній книжці лежить триста п’ятдесят тисяч леїв. Він залишив також завірену нотаріусом духівницю, де чорним по білому записано: «Я вирішив позбавити права на будь-яку частку мого майна свого сина Крістіана Лукача».

Полковник підводить на мене очі, аби побачити враження, справлене його словами. Подиву моєму немає меж.

Я вигукую:

— І хто ж успадкує його майно?

— Предивна постанова старого, адже Крістіан — єдиний його син. А в духівниці не названо ім’я якогось іншого спадкоємця, мета лиш одна — позбавити сина спадщини.

— А чи був старий при здоровому глузді?

— Слухай-но далі, — провадить шеф. — Дружина його, Валентина Лукач, шістдесят сім років, рідна Крістіанова мати, жива і законна спадкоємниця всього майна, проте повністю паралізована, й лікарі визнали її недієздатною. Отже, з правничого погляду вона не може успадкувати майно чи передати комусь право на нього.

Ця новина приголомшила мене не так своєю незвичайністю, як правничою стороною.

— В такому разі Крістіан міг опротестувати духівницю?

Полковник непевно хитає головою: мовляв, і так і ні.

— А як закон? — запитую я.

— Я цікавився… — Шеф переводить погляд на папір з відомостями, одержаними з Лугожа. — Ось що мені повідомили: духівницю справді опротестовано, але не Крістіаном Лукачем, а його братом у перших, Тудорелом Паскару з Бухареста — племінником Чичероне з жінчиного боку.

— Одну секунду, прошу вас… — уриваю я. — Паскару… Либонь, син Мілуце Паскару, того самого, у чиїй мансарді по вулиці Ікоаней жив Крістіан.

— Перевір, — зацікавлений полковник подає мені папірець