Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

Наші погляди стрічаються, і ми дивимось одне одному в вічі. Даю йому зрозуміти, що мій обов’язок заперечити, запропонувати іншу версію:

— Чи не образа на батька призвела до самогубства?..

— Можливо, — погоджується полковник. — Твоє діло — розібратись у всьому. Все, що я від тебе вимагаю, — це дати мені конкретний план дій і не полишити справу нерозкритою. — Шеф встає з-за столу: — В Лугожі всіма питаннями, дотичними до сім’ї Лукачів, клопочеться майор Мітрой, він у курсі справи. Дій!

Проте я нерухомо сиджу на стільці, й шеф приділяє мені ще хвилину уваги:

— Що тобі ще болить, хлопче?

— Похорон… Хто заходиться коло нього?

З цими словами я підводжуся. Полковник хмуриться. Він волів би, щоб я запитав про щось інше. Він теж людина, але кожне досьє перед ним тією чи іншою мірою — людська драма.

— Зв’яжися з його дядьком Мілуце Паскару… розкажи про лихо. Порадься з ним. Я певний, що він візьме на себе клопоти, пов’язані з похороном. Ба, навіть з радістю. Подумай, капітане, адже по смерті Крістіана Лукача його син — головний спадкоємець майна в Лугожі!

Ми з шефом працюємо вже близько семи років. Я ціную і поважаю його. Проте є в нього одна неприємна риса. Іноді він занадто категоричний у своїх судженнях. Навмисне чи мимохіть він навіює тобі, а то й накидає свою думку. От і тепер: чому він такий певний, що Паскару охоче заходиться коло похорону? Чому Паскару не стояти осторонь від цієї справи?

Незабаром я йду до виходу. Шеф знову з цікавістю спостерігає за шарварком на вулиці. Мені так і кортить запитати: «Товаришу полковнику, а коли ви востаннє прогулювалися вулицями?»

Тільки-но я переступаю поріг, як він лагідно кидає навздогін, немов зглянувшись наді мною і бажаючи полегшити тягар, що його він сам звалив мені на плечі:

— При погребі бери собі на допомогу Поваре.

— Зрозумів. Дякую!

Виходжу і кидаю погляд на електричний годинник у коридорі — 11.00. Чудово! Попереду ще цілий день.

У нашому кабінеті — нікого. Куди подівся Поваре? Хоча, власне, це на краще. Сідаю за свій стіл, дістаю з шухляди кілька чистих аркушів і виводжу гарним письмом кульковою ручкою: «План дій». Чесно кажучи, про якісь конкретні заходи поки що й мови не може бути. Я ще не маю досить інформації, щоб розробляти якісь версії і потім їх перевіряти. Пишу і перечитую написане:

1. Дізнатися, де мешкає Мілуце Паскару. Організація похорону.

2. Поговорити з викладачем курсу, де вчився Крістіан Лукач.

3. Довідатися про гуртожиток, в якому проживає Петронела Ставру, кохана Крістіана Лукача. Скласти перелік його приятелів.

4. Зібрати відомості про Тудорела Лукача, спадкоємця Чичероне Лукача.

Та й годі! Придумувати ще щось я не маю жодної охоти. Беру слухавку, щоб викликати по внутрішньому телефону відділ картотеки, але передумую, не встигнувши намислити запитання. Краще пошукати спочатку в телефонній книзі номера Мілуце Паскару, а не знайду — тоді вже вдамся до картотеки. Легко знаходжу потрібне. В книзі значиться один Паскару Мілуце. Проживає неподалік, на вулиці Антім. Швидко переписую адресу, номер телефону і, не гаючи часу, накручую його. Чекаю на відповідь, оглядаючи закурені кабінетні стіни.

Відповідає жіночий голос.

— Мені потрібен товариш Паскару!

— Котрий з двох? — чемно цікавиться жінка.

От тобі й маєш! Я не сподівався, що спадкоємець майна Чичероне Лукача живе під одним дахом зі своїм батьком, але це додає мені ще більшої певності:

— Товариш Мілуце Паскару.

Мене чемно просять зачекати. Незабаром у слухавці чути хрипкий, деренчливий голос:

— Мілуце Паскару біля телефону!

Відрекомендовуюсь, переконаний, що моя посада справить належне враження:

— Капітан Лівіу Роман з міського карного розшуку…

Ту ж мить на другому кінці телефонного дроту мене грубо уривають:

— Я вам повторюю ще раз! Я ситий по зав’язку вашими розпитами. Не знаю я нічого про Франчиска Мегуряну. Ясно? Чого вам ще? Доведете, що я дав брехливі свідчення, — що ж, я готовий відповідати. А тепер, прошу, дайте мені спокій!..

Тон збуджений, сваркий. Не відповім негайно — абонент кине слухавку. Спокійно, добираючи слів, пояснюю, що потурбував його не у зв’язку з Франчиском Мегуряну, якого я знати не знаю, а з приводу його небожа Крістіана Лукача. Він одразу втихомирюється і тривожно запитує:

— Що з ним? Щось приключилося?

— Це не телефонна розмова. Нам треба зустрітися.

Не приховуючи занепокоєння, він допитується:

— Нещасливий випадок?

— За десять-п’ятнадцять хвилин я буду у вас. Прошу зачекати на мене, — і, не давши йому оговтатися, кладу слухавку.

Перш ніж іти, залишаю Поваре цидулку:

«Любий мій друже! У зв’язку зі справою про самогубство Крістіана Лукача прошу тебе дізнатися, в якому гуртожитку мешкає студентка медицини Петронела Ставру. Зателефонуй також в інститут прикладного мистецтва й поцікався, будь ласка, в чиєму класі вчився Крістіан Лукач, студент IV курсу. Цілую!»

7

Я не говорю на вітер і виконую обіцянку, дану Мілуце Паскару: рівно за чверть години я наближаюся до його будинку на вулиці Антім. Уродженець Бухареста, я знаю місто як свої п’ять пальців. Я прогулявся, бо дуже люблю ходити пішки. Тоді немов і думається плідніше. Не те щоб я гуляв, заглиблений у думки про роботу. Ба ні! Я чудово бачу вулицю, обличчя перехожих, і водночас моя увага скупчена на слідчих клопотах. Ніколи ще не випадало мені такого тяжкого завдання, як це. Прийти отак у незнайомий будинок до людей, ні разу не бачених у житті, й ні сіло ні впало ошелешити їх гіркою звісткою: «Знаєте, товаришу Паскару, ваш небіж той…» А чи витримає цей Паскару, і так переобтяжений якимись прикрощами? Або дружина його, рідна тітка Крістіана Лукача? Чи здорова вона? А ще я мушу покласти на них усі турботи про похорон. Чи захочуть вони? Краще було б якби цією справою займався Беріндей.

Перетинаю Сенатський майдан, поминаю ресторацію «Букур», де я жодного разу не був, і опиняюся прямісінько на вулиці Антім. Згадую категоричний тон полковника Доні, коли він казав, що Паскару залюбки візьме на себе влаштування похорону.

Дай боже, хоч не думаю, щоб хтось залюбки клопотався похороном. «Подумайте, капітане, — спали на думку полковникові слова, — адже по смерті Крістіана Лукача син Мілуце Паскару — єдиний спадкоємець усього майна свого дядька з Лугожа!»

Спадщина! Багатство! Чому все-таки старий Лукач так рішуче позбавив свого сина всього цього? Єдиного