Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Як я вам пояснив, Крістіан Лукач не залишив листа. Ви його викладач і знали з перших днів в інституті…

— Чотири роки, — зітхає Валеріан Братеш.

— Одне слово, ви мали вплив на його розвиток. Що могло, на вашу думку, штовхнути його на цей безумний крок?

Він знову зітхає, совається в кріслі, наче хоче підвестися, але залишається на своєму місці.

— Безумний, кажете?! Десять хвилин тому на лекціях, користуючись відсутністю Крісті, я розхвалював його, знову ставив усім за приклад його особистість і те нове, що він внесе у сценографію. А він був уже мертвий… майже добу… це жахливо, товаришу капітане!

Він завмирає, втупивши погляд кудись у порожнечу, зовсім забувши про мене. Нарешті опановує себе й намагається відповісти на мої запитання:

— Я просто ошелешений. Цей юнак з його талантом і темпераментом був живе заперечення самої думки про смерть. Ось чому я такий приголомшений і розгублений… Ви розумієте мене? — Він усе намагається зустріти мій погляд, чекає від мене розради, але я попросту не знаю, що сказати. Збагнувши це, він веде далі: — Не бачу, не можу пояснити, що могло його призвести до самогубства. Як студент Крістіан Лукач міг бути задоволений собою: підвищена стипендія, творча практика за кордоном. Без сумніву, як найкращого студента, його скерували б до Національного театру.

Я слухаю, а перед очима постає мансарда, труп Крістіана Лукача у зашморгу, і я запитую сам себе: а й справді, чи міг цей юнак, чиє майбутнє вбачалося таким надійним, світлим, вкоротити собі віку?

— Коли ви бачилися з ним востаннє?

— Вчора вранці, на лекціях.

— Ви не помітили нічого незвичайного?

— У нього було змучене обличчя, — пригадує художник. — Напередодні він скаржився на кольки в нирках… каміння в них… відчував наближення кризи або мав напад…

— Останніми місяцями він встигав як студент? Може, якісь зміни сталися в його житті?

Ставлю запитання, але не знаю, чого хочу, якої мети домагаюся. Оцінки Братеша, моральне обличчя Крістіана Лукача, його рання, дочасна смерть сповнюють мою душу гіркотою. «Двозначний випадок»! Волів би мати справу з ясним чи навіть добре замаскованим злочином, ніж із цією непевною смертю.

— Ви маєте на увазі оту історію з його батьком, з позбавленням прав на спадщину? — Валеріан Братеш підніс руки до грудей, наче на молитві.

— Зрозумійте, я шукаю хоч якогось пояснення, яке б для мене самого дещо прояснило, зняло камінь з душі… Я бачив його мертвого… а юнакові ледь сповнилося двадцять чотири роки. Тепер я дізнаюся від вас, що він був наділений не тільки молодощами, а й талантом, мав утіху від власних успіхів, любив мистецтво, якому себе присвятив. Що саме могло кинути його в обійми смерті?

Братеш слухає мене, майже лежачи в кріслі, заплющивши очі. Після деякої мовчанки він розплющує очі й відказує:

— У кожному разі не батькова смерть і не позбавлення спадщини…

— Ви знали про це?

— Знаєте, я був для нього не тільки викладач, а й старший товариш, напутник. А про те, що батько позбавив його спадщини, знав увесь інститут… Вам здається дивним — як і мені свого часу, — що позбавлення спадщини ніяк не вплинуло на Крістіана Лукача… Заінтригований такою реакцією, я запитав хлопця якось наодинці, чому батько так вчинив. Він прямо по відповів, натомість запевнив, що батькова постанова не засмутила його, що він ніколи не ставив свого майбутнього в залежність від батькової спадщини, а завжди розраховував на власні сили. Я знав, що він не лицемір, але тоді я запідозрював його саме в цьому. І, звичайно, помилився. Крістіан Лукач був людина кришталево чесна, надто перед самим собою, людина щедрої душі. Хлопець безмежно вірив у свій хист і знав, що той хист не пропаде. Ось чому я відмовляюся вірити, що він пішов з життя, що він мертвий. У мене таке відчуття, що зараз відчиняться двері і на порозі з’явиться Крісті, як завжди, усміхнений, і оголосить, що все це було лише фарсом…

Западає непевна тиша. Малярові руки спочивають на бильцях крісла, а сам він спрямовує на мене сповнений гіркоти погляд.

— А може, — кажу, — його образило те, що спадкоємцем став його двоюрідний брат?

— Ви знайомі з ним? — запитанням на запитання відповідає маляр. — Ні?.. Варто було познайомитися. Я мав таку нагоду, вже й не пригадую, яку саме… Ні, Крістіан Лукач не був цим засмученим, бо він переконаний, що всі мистецькі твори — його батько був чимось на зразок провінційного колекціонера — стануть національним надбанням. Решта — гроші, будинок — його не цікавило.

Братеш виймає коробку сигарет «Кент» і пропонує мені, Я беру одну. Він нахиляється до мене і дає прикурити від запальнички. Запалює і сам. Підводиться, вибачається, що хоче трохи походити. Я знову милуюся його елегантністю, спортивною статурою.

— Як і кожен юнак у його роки, він мав роман, — продовжує Братеш розмову, знову вмостившись у кріслі й заклавши ногу за ногу.

— Я чув про це, — киваю йому, — і його дядько мені розповідав, хоча він мало знав про цей роман.

— Спочатку Крісті дуже мучився, бо дівчина закохалася в одруженого чоловіка, а той у неї. Він залишив сім’ю і хоче одружитися з нею… Я кілька разів розмовляв з хлопцем на цю тему і з радістю переконався, що його рана швидко загоїлася.

Потроху з’ясовується, що причин, які б могли призвести Лукача до самогубства, просто не було. В розслідуванні все більше беруть гору версії, що це або злочин, або нещасливий випадок… або ж ненавмисне вбивство.

— Які стосунки були в нього з однокурсниками? — цікавлюсь я.

— Не розумію. Що саме вас цікавить? Всі його поважали й любили. І знаєте чому? Причина проста: цілковита хлопцева безкорисливість… Його нешкідливість. Коли він заробляв якісь гроші, то обов’язково ділився з іншими чи запрошував у ресторан.

Я поглядаю на годинника: не хочеться завадити малярові прийняти гостей.

Час кінчати розмову. Поки що важко сказати, наскільки ця розмова корисна для розслідування. Я підводжусь і дякую малярові. Затримавши на мить мою руку в своїй, викладач ділиться думкою, яка, мабуть, не дає йому спокою:

— Відчуваю, що ви все-таки когось підозрюєте.

— Звідки такий висновок? — Я доброзичливо всміхаюся до нього.

— Я знаю, що справи про самогубство звичайно веде прокуратура, а не карний розшук.

Мені не до вподоби розумники, наділені спостережливістю і кмітливістю. Братешеві, безперечно, в цьому не відмовиш, він одразу помітив, що розслідування ведуть органи міліції. Що йому відповіси? Не признаватися ж у тому, що подія неоднозначна. Все ж я