Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко
— Два «томпсони» і один «маузер», — визначив Кароль. — А це «орбіта»!
— Заткнути їх гранатою? — спитав Гельмут.
— Ти не докинеш, тут понад сто метрів.
— Тоді хоч налякаю. — Гельмут жбурнув гранату у бік «опель-адмірала», яка шкоди бандитам не завдала, але стріляти вони перестали.
— Бачиш, — Гельмут поміняв обойму у своєму парабелумі, — ось так ми їх будемо забавляти, доки прибудуть жандарі.
— І ті хотинські з того боку, — додав Кароль, набиваючи свій блискучий піжонський кольт.
— Ну що, — Гельмут насунув на очі капелюх, — я щось замерз, може, трохи постріляємо.
— Давай!
Обидва висунулися з-за авта і вдарили по «опель-адміралу»: розбили вітрове скло, фари і, судячи з пронизливого вереску, поранили або вбили одного бандита. У відповідь заторохкотіли автомати. Кароль і Гельмут залягли за шини, перечекали шквал стрілянини, а потім жбурнули по гранаті. Через якийсь час вони помітили, що розбійники міняють тактику: четверо з них, по два з кожного боку, бігцем кинулися у придорожні шанці і почали просуватися до «мерседеса».
— Оточити хочуть, — оцінив ситуацію Кароль.
— Ну що ж, ціль — кабан, що біжить.
При черговій перебіжці бандитів детективи одного вбили. Ті, збагнувши, що їм протистоять добрі стрільці, почали підбиратися плазом.
— Гранат мало взяли, — зітхнув Гельмут.
— Щось фортуна кривить писком до нас, — Кароль рукою у сірій замшевій тоненькій рукавичці тер замерзлі вуха, — з одного боку бандити з автоматами, з іншого — псячий холод.
— Значить, якщо ці нас не перестріляють, то замерзнемо, як пропащі пияки за рогаткою.
— Так виходить.
— А що краще, ти як думаєш, Каролю?
— Не знаю, я ще не замерзав у шанці і мене ще не вбивали бандити.
— Як це не вбивали, а хто тобі торік зіпсував кулями новий костюм з англійської матерії?
— Я маю на увазі на смерть не вбивали.
— А, це інша річ. Зараз є шанс познайомитися з цим відчуттям.
— Фіґі з маком! — радісно вигукнув Кароль. — Ади, жандарі приїхали.
Справді, на великій, якщо це можна вжити до «Фіята-622», швидкості прибув автобус, з жандарями, які обережно починали виходити на дорогу. З «опель-адмірала» по них вдарили з автоматів і відразу двох поранили.
— Лягай! — скомандував Гельмут.
— По шанцях, по шанцях! — крикнув Кароль.
Жандарі позалягали обабіч дороги і відкрили стрілянину зі своїх карабінів у бік «опель-адмірала». До детективів, зігнувшись, підбіг суб-лейтенант Єпур.
— Вітаю, панове.
— Здоров, командире.
— Яка диспозиція?
— Як бачиш, суб-лейтенанте, бандити озброєні автоматами Шмайсера і Томпсона, а не австрійськими карабінами Верндля, як твої вояки, тож, аби не примножувати жертв, варто дочекатися хотинської погоні, тоді бандити з дванадцятьма мільйонами леїв будуть оточені і їм залишиться або здатися, або бути перестріляними.
— Мудро, — погодився суб-лейтенант Єпур.
— А поки що, командире, хай жандарі турбують їх регулярною стріляниною, аби бандитам хитрі думки до голів не лізли.
— Це можна.
Жандарі позалягали у шанці і, очевидно економлячи набої, пострілювали в бік бандитів. Цим вони добилися того, що зухвальці, які пробували були оточити детективів, відступили, і тепер усі бандити, покинувши своє авто, позалягали в шанці і мляво, теж економлячи набої, відстрілювалися.
Утворилася позиційна рівновага.
— Як на фронті Світової війни, — кинув Кароль.
— А ти звідки знаєш? — Гельмут цієї теми останнім часом недолюблював.
— Вуйко розповідав.
— А він у чиїй армії воював?
— Як у чиїй? У нашій.
— У вашій, це якій? — в Гельмутови говорив переможений Антантою німець, — французькій, англійській чи, може, американській?
Кароль хотів образитися, але збадьорююча стрілянина вганяла у ейфорію, тож він передумав і, зручніше вмостившись у шанці, трохи постріляв у бік бандитів. Гельмут теж вистріляв обойму. Потім вони знову занудьгували.
— Я змерз, як пес, — зізнався Гельмут.
— Я теж, — сказав Кароль.
— Ех, знаття би, що будемо в окопах сидіти, взяли би коньяку.
— Або хоча б термос чаю з ромом.
— Це все Попеску винен.
— А хто ще?!
— Сказав би: йдете, хлопці, на фронт, у шанці, — ми би взяли харчів, спиртного, чоботи.
— Хутряні шапки.
— Кожухи.
— Ну, кожухи — це вже занадто, я не сільський вуйко, аби від мене чути було вівцею, — скривився Кароль.
— Якби ти у цей мороз був вбраний лише у шкіряний плащ, то не зневажав би такий корисний, теплий, достойний одяг, як буковинський кожух. Теплий, мушу ще раз зазначити.
— Нє, — Кароль у своєму твідовому з теплою підкладкою пальті був категоричним, — я ще не настільки замерз, аби пройнятися повагою до селянського кожуха.
— А як щодо шуби? — хитро спитав Гельмут.
— Шуби? Якої шуби?
— Такої довгої, нижче колін, з лисячого хутра, критої сірим сукном, а комір із сивого каракуля.
— Це інша річ, — пожвавився Кароль, — до речі, точно таку, як ти описав, мав замолоду доктор Владзьо Залозецький.
— Чому мав, що, вкрали? — поставив професійне запитання Гельмут, — знайшли злодіїв?
— Тут інша історія. Тепер уже мало хто знає, що в молоді роки доктор Залозецький недовгий час захоплювався соціялістичними ідеями. Якось узимку, коли тиснув десь такий, як оце зараз, мороз, він гуляв з гарною панною у «Фольксґартені» і викладав їй свої тодішні погляди. При виході з парку їх перестрів жебрак у благенькій подертій одежині, що вибивав зубами прусський марш. А панна та, треба сказати, почитувала Ніцше і схилялася до правої ідеології, тож вона скористалася нагодою поіронізувати над лівуватим Залозецьким, насмішкувато сказавши, що зараз він має нагоду продемонструвати на