Білий попіл - Ілларіон Павлюк
— Боже помагай, — привітався я.
— Дякую, і вам доброго здоров’я! — відповів він.
— Моє прізвище — Білий, і я приїхав сюди, щоб з’ясувати всі обставини смерті Соломії Засухи.
— Так-так… — закивав він і якось зіщулився, сховавши обличчя.
Я давно намірився побалакати з усією прислугою про це діло, тому вирішив скористатися з нагоди.
— А скажи-но мені, ти пам’ятаєш ту ніч, коли вона загинула?
— Ні, пане, — відповів садівник, навіть не обернувшись. — Не пам’ятаю.
— Ну, може, пригадаєш, що було напередодні. Ти ж був тут?
— Ні, не пригадаю, пане Білий. Я взагалі нічого не пам’ятаю.
Він старанно уникав мого погляду й діловито клацав ножицями над кущем.
— Як так — взагалі не пам’ятаєш? У тебе запій був?
— Чого це запій… — садівник нарешті облишив кущ й ображено кліпнув.
— Тоді не мели казна-чого! Був ти тут чи ні?
— Пане Білий, я садівник… — проскиглив він. — Кущі ось рівняю… Що я можу пам’ятати? Не знаю я нічого.
Розговорити його ніяк не вдавалося, але й відступати так просто я не звик. Я стояв мовчки й обмірковував наступне запитання. Садівник нерішуче тупцяв переді мною — він не міг насмілитися полізти назад до своїх кущів, поки я його не відпущу.
— Я ось чого не розумію, — сказав з розпукою в голосі. — Що вони за батьки, коли так от запросто відпускали дочку до цього Хоми!
— Та яке там відпускали! — враз пожвавився садівник. — Двері на ключ замикали! То вона взяла — й у вікно вилізла! Мене потім заставили весь цей…
Він раптом схаменувся і прикусив язика.
— Заставили що? Ти сказав: «Весь цей…».
Садівник украй знітився й, вочевидь, картав себе, що мимоволі бовкнув зайвого.
— Та то таке, — сказав тихо. — Мені, пане, тут ще роботи і роботи…
І він подався зі своїми ножицями до чергового куща.
— Ти, мабуть, щось наплутав, — сказав я. — Як вона могла з другого поверху через вікно втекти?
— По плющу спустилася, — буркнув він і поліз у кущі, ніби хотів там заховатися від мене.
— Отже, я вгадав щодо другого поверху!
Ножиці вмить перестали клацати. Садівник не рухався, — він намагався зметикувати, як далеко завів його власний язик. Я всміхнувся.
— Тому плющем заплетене тільки праве крило будинку, так? — я кивнув на фасад. — А кімната Соломії — в лівому, й саме тому на ній немає ані галузочки, бо тобі наказали весь цей плющ зрізати. Я не помилився?
Він заходився клацати ножицями з подвоєною енергією й удавав, що не чує.
Та мені й цього вистачило. Я рішуче повернувся й пішов у дім.
Анну застав у їдальні.
Вона сиділа на дивані й вишивала.
— Пробачте, що порушую ваш спокій… — звернувся до неї. — Та якщо вже випала вільна хвилина, мені б хотілося оглянути кімнату вашої дочки.
Анна здивовано поглянула на мене.
— Ні, — сказала вона після трохи задовгої паузи. — Не зараз.
— Чому не зараз? Якщо ви хвилюєтеся, що там не прибрано, то це якраз добре. Мені краще побачити все у тому ж вигляді, як було після вбивства.
— Я ж вам сказала, — у її голосі дзвенів метал. — Не зараз.
— А коли ж?
— Якось іншим разом, пане Білий. Там нема на що дивитися, — з самого її тону було ясно, що розмову закінчено.
— Що ж…
Якусь мить я міркував, чи варто її прямо запитати про справжні причини відмови, та потім вирішив, що не варто наражатися на конфлікт. Сам знайду.
Я вийшов і піднявся на другий поверх. Ліве крило — саме те, де я жив. Перша кімната — бібліотека. Вона відчинена. Далі, здається, молільня… Зачинена… Потім — моя. І ще дві спальні. Без жодних сподівань я смикнув ручку найближчої, але — на мій подив — вона була незамкнута. Тихенько зазирнув. Так, спальня для гостей. Така ж обстава, як і в моїй. Хіба що — є крісло. Я обійшов її, зазирнув у комод і секретер. Пилюка на меблях. Пусто. Вийшов і попрямував до останньої спальні. Перш ніж узятися за ручку — озирнувся. Ось вона, Соломіїна кімната. Я плавно натиснув на ручку, двері гучно заскрипіли, і я завмер, озираючись, — а що як хтось вибіжить на цей звук. Ні, нікого. Повільно відчинив двері.
Цілковите розчарування — це й справді ще одна гостьова спальня. Навіть покривала на ліжках — такі ж, як у моїй та в попередній кімнатах. Тільки ця — трохи менша. Ті ж таки голі чисті меблі з шаром білого пороху згори…
Лишалася тільки молільня. Вернувшись до неї, посмикав ручку, потім зазирнув у замкову шпарину. Всередині було темно. Тоді я нахилився аж до підлоги, намагаючись зазирнути під двері, але вони щільно приставали до порога.
Почувши, як у протилежному крилі стукнули двері, я поспішив до своєї кімнати. У коридорі забовваніла квадратна фігура камердинера Анни. Я прослизнув до своїх покоїв.
Одразу по восьмій я обійшов будинок і опинився біля столів, розставлених на подвір’ї літерою «П». Там уже зібралося чимало людей. Вечір видався похмурий, і споночіло раніше, ніж зазвичай, тому на столах горіло багато свічок. Навмисне чи ні, але вони створювали затишну атмосферу, аж ніяк не властиву поминкам. Здаля це все нагадувало салонну вечірку… І що ближче підходив, це відчуття лише посилювалося. Я збагнув, чому: за столом панувало легке пожвавлення, проте аж ніяк не поминальна суєта, коли всі намагаються приховати своє горе, зважаючи на необхідність гідно провести небіжчика в дальню путь. Від скорботного товариства долинав тихий шелест дружньої бесіди. І в тому притлумленому багатоголоссі цілком природно звучав стишений дівочих сміх. Я б навіть сказав, то був короткий посміх, наче хто випадково торкнувся латунного дзвіночка, і він, теленькнувши, відразу ж замовк. Але, безсумнівно, комусь тут було весело.
Сміх на поминках жорстоко вбитої юної сотниківни.
Трохи спантеличений, я звернув із головної доріжки й пішов уздовж будинку — дуже хотілося роздивитися все зблизька, перш ніж приєднаюся до гостей.
За столом зібралося осіб зо двадцять п’ять, може, тридцять. Говорили тихо, часто переходили на шепіт, але моє перше враження не змінилося: на цій поминальній вечері пахло чим завгодно, крім скорботи. Траурний одяг на гостях лише увиразнював цей контраст.
Сотник набивав люльку, і я не міг збагнути, який у нього настрій. Анна сиділа поруч — виструнчена, наче кілок проковтнула, з рівними плечима, — і байдужо попивала вино. Прислужував їй той-таки неприємний здоровань-камердинер, який нагрубіянив мені сьогодні. Він підливав Анні й кружляв навколо неї, як розгодований турботливий джміль. Якісь поважні чоловіки спокійно і неквапно перемовлялися, зібравшись ближче до середини столу. Четверо дівчат неподалік перешіптувалися, й одна з них прикривала долонькою грайливу усмішку. Ще була бабця років сімдесяти, і я подумав, що це, либонь, і є та сама повитуха. Томаша Болгара серед гостей не було, хоч я й сподівався побачити його на вечері. Ніхто не їв.
Я підійшов до столу й стиха привітався:
— Вечір добрий, панове.
Усі враз замовкли. Тиша обрушилася на подвір’я, наче вибух, по якому лишається дзвін у вухах. Більша частина гостей роздивлялася свої порожні тарілки, ніби намагаючись зрушити їх поглядом з місця. Хтось впустив виделку, і звуки її падіння — спершу на стіл, а потім на каміння, що ним було вимощене подвір’я, — видавалися пекельним гуркотом.
— Просимо
