Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— Ну, здрастуй, Томаше Болгар, — сказав я. — Куди це ти запропастився?

— Як тобі цей цирк? — запитав він, не відповівши на вітання.

— Ти про поминки?

— Я б їх так не назвав.

Томаш витягнув з кишені квадратик цигаркового паперу. На ньому лежало кілька темних дрібок — він простягнув до мене папірець, щоб я міг роздивитися.

— Будеш?

Я підійшов ближче. Жовтого світла лампи вистачало, щоб упізнати ці кульки зеленуватого пилку.

— Гашиш? — здивувався я.

Томаш видобув з кишені щіпку тютюну й доклав його на паперовий прямокутник, змішавши з гашишем. Потім своїм хвацьким рухом фокусника перетворив це все на акуратну самокрутку.

— Марокканський, — сказав він, перш ніж піднести цигарку до вогника гасової лампи.

Щойно кінчик самокрутки зажеврів, він закрив лампу й тицьнув її мені в руки, повільно затягуючись.

— Що стоїш? Повісь на цвях, — сказав він, затримавши повітря в легенях, і простягнув самокрутку мені.

Лампу я повісив, та від цигарки відмовився.

— Ні, голубе, цієї гидоти я не хочу.

— Як знаєш…

Підійшовши до загородки з кіньми, Томаш навмисне видихнув дим у щілину між дошками.

— Теж не люблять, — гигикнув Томаш.

Тривожне іржання в загоні потвердило його слова.

— Тебе вже ознайомили з місцевим фольклором? — раптом запитав він.

— А… Так. Тут побутують доволі незвичні вірування… І ця пилюка біла…

Томаш відмахнувся:

— Крейдяні відклади виходять на поверхню, а вітер розносить. Теж мені — брама пекла!

Він знову затягнувся їдким димом своєї самокрутки.

— Послухай-но, Томаше, — сказав я, поки він іще міг відповідати, — ти сказав, що не назвав би цих сороковин — поминками.

— Так і є, — кивнув він, затримавши дим у легенях.

— А як би назвав?

Він стояв, заплющивши очі. Потім видихнув, і хмара диму оповила нас обох.

— Оглядинами, — відповів він.

— Цікаво… І заради кого ж вони зібралися на ці оглядини?

— Заради тебе, звісно, — сказав Томаш.

— Овва! І пощо їм я?

— Ну… — він знову затягнувся. — Їм цікаво, чим усе скінчиться.

— Що саме? Розслідування?

— І воно теж.

Томаш знову видихнув дим у щілину в загородці.

— Краще не роби так, — застеріг я. — Тут є один жеребець, Вій…

— Вій! Ну, це ж треба!

Він пожвавився й тут-таки смикнув двері найближчого загону.

— Чи ти здурів?! — я спробував перейняти його, схопив за руку, та він ухилився.

— Це точно не Вій, — Томаш розчаровано кивнув на невисоку сиву кобилу.

І, випередивши мене, рвучко розчахнув наступне стійло, над яким одразу ж злетіли вгору чорні копита жеребця, що став дибки.

— О-го-го! — захоплено вигукнув Томаш. — Ось він, красень!

— Він уб’є тебе, — тихо сказав я. Вій роздратовано пахкав ніздрями.

— Ні, братику, — і Томаш знову глибоко затягнувся. — Він уб’є першого-ліпшого, від кого наступного разу почує запах гашишу. Але не мене!

І він рішуче підійшов до стійла, в якому басував розлючений кінь. Томаш випростав руку і торкнувся долонею до його лоба. Хоч як це дивно, але Вій умить перестав гарцювати і зайшовсь хрипким переляканим іржанням. Томаш нахилився до його вуха і щось прошепотів. Вій одсахнувся, ніби йому в морду тицьнули запалений смолоскип, але Томаш спритно вхопив його за гриву й не відпускав. Вій захарчав, очі тварини вибалушилися. Я бачив, як він безпорадно згрібав копитами тирсу, що нею була всипана підлога, намагався вирватися, але ніби стратив усю свою силу. На морді показалася піна, боки вкрилися великими краплями поту. А Томаш і далі шепотів і шепотів йому на вухо, немовби розповідав якусь історію. Врешті задні ноги жеребця підкосилися. Незграбно заплентавшись, він не зміг устояти й повалився на підігнуті передні ноги.

— Годі, Томаше! — сказав я. — Не муч тварину.

— Пане Білий! — це був голос Насті. Вона тихо кликала мене й озиралася, зупинившись посеред господарського двору, якраз навпроти причинених дверей конюшні.

Томаш нарешті відпустив нещасного коня і, по-змовницькому притуливши вказівний палець до рота, підморгнув мені. Вій тяжко сопів, намагаючись звестися на рівні — незграбно, як новонароджене лоша. Томаш зняв із цвяха лампу й задмухав її.

— Іди, — прошепотів він. — Ще побачимось.

Я поспішив до виходу, хоч і не знав, що відповісти на запитання, як і навіщо опинився в конюшні. Та Настя й не спитала.

— Пан сотник наказав знайти вас, — повідомила вона.

— То ходімо, — і я пішов за нею.

— А ось і він! — сказав сотник, побачивши нас із Настею.

Він сидів у плетеному кріслі на терасі. Поруч з ним, у такому ж кріслі, умостився один із тих поважних чоловіків, що я запримітив їх іще на початку вечері. Він був дуже огрядний. На обличчі, поруч з носом, росла огидна коричнева родимка. Побачивши мене, гладун спробував підвестися, передумав, та врешті все-таки підвівся й простягнув мені руку.

— Іван, — назвався він.

— Тарас, — я потиснув його теплу долоню.

— Ви цікавилися, хто заступивсь за Хому Брута? Що ж, прошу. Іван — один із тих трьох, — сказав сотник, теж уставши зі свого крісла. — Спершу Іван був цілком переконаний, що його товариш не міг таке накоїти… Але після того, що побачив у церкві, він, як і більшість людей, змінив свою думку.

— З містичних міркувань? — запитав я Івана, й ми сіли в крісла.

— Можна й так сказати… — він відповів невпевнено і помітно занервувався. — Ви, мабуть, чули, яке там страхіття сталося…

Я кивнув.

— Гадаю, вам буде цікаво знати, — втрутився сотник, — що ввечері напередодні вбивства Іван сидів разом з Хомою та їхньою компанією в нашому шинку.

— Їхньою компанією? — я мимоволі глипнув на велетенське Іванове пузо. Звісно, це було нетактовно. — Я чомусь гадав, що Хомі — років зо двадцять.

— Дев’ятнадцять! — уточнив Іван.

— Іван був йому як батько, — пояснив сотник. — Багато часу присвячував хлопчиську.

Сотник свердлив мене очима, наче нетерпляче на щось чекав.

Вочевидь, на демонстрацію моїх шпиківських навичок…

— Тепер ясно… — неквапно мовив я, хоч насправді нічогісінько не второпав. — І що сталося того вечора?

— А що буває вечорами в шинках, пане Білий? — усміхнувся Іван. — Пили! Обговорювали, даруйте на слові, прекрасних панн!

Я знову крадькома глипнув на його барило.

— Розкажіть-но краще, пане Іване, як закінчився той вечір, — попросив я.

— Хома пішов.

— Щоб зустрітися з панночкою? — уточнив я.

— Ну… — Іван дивно глипнув на сотника, перш ніж відповісти. — Нам-то він сказав, що додому. А там уже… Всі знали, що Хома упадає за нею.

— А вона?

Іван стенув плечима і знову поглянув на сотника.

— А вона, — втрутився сотник, — не хотіла з ним знатися! Гадаю, він просто вистежив її дорогою додому.

Я ще не встиг зреагувати на цю репліку, аж сотник раптом запитав:

— Скажіть, а ви не знали Івана раніше?

Я спершу здивовано поглянув на сотника, потім уважно вдивився в Іванове лице, — той напружено всміхнувся.

— Не пригадую, — ухильно відповів я. — Здається, ні.

— Подумайте, — наполягав сотник. — Іван часто буває в Києві, і ваше лице йому дуже навіть знайоме.

— Справді? — перепитав я Івана.

— О, можете не сумніватися! — вони з сотником знову перезирнулися. — Я вас точно десь бачив! Хіба що… Шраму не було…

Я несамохіть торкнувся рукою до щоки.

— Значить, давненько ми бачилися, — всміхнувся. — Я б навіть сказав — дуже давно.

— Щоправда, не можу пригадати — де саме, — сказав Іван пробачним тоном.

— Тісний світ, — знизав я плечима.

— Шкода, що зразу не згадали, — сотник, схоже, щиро шкодував про це. — Але ви ще подумайте! Спробуйте пригадати! Цікаво ж, чорт забирай!

— Гм-м… — розгублено протягнув я. — То на чому ми