Білий попіл - Ілларіон Павлюк

Він знову відвернувся до вікна. Мене трохи здивувала його відповідь. Я й гадки не мав, що у цій грі може з’явитися хтось третій. Ну, або ж сотник прибріхує. Адже поки що всі Томашеві зусилля були спрямовані на те, щоб я опинився у сотника в лабетах. До речі… А чи не він допоміг вусаневі з готелю так вчасно помітити мене в ресторані з чужими червінцями у кишені?

Мої роздуми обірвав вигук кучера: коні спинилися. Я поклав хрестик у кишеню.

— Ну, пане Білий, — сказав сотник, — ласкаво просимо.

Тарантас спинився перед великим обійстям. Вимуруваний зі смаком двоповерховий дім був добре доглянутий. Білі колони, широкі сходи… Одне крило — всуціль заплетене плющем, інше — сліпило голими білими стінами. Довкруг — доволі старий сад. І запаморочливий пташиний щебіт.

Я вискочив із тарантаса. Котелок і Кисла Пика взялися знімати з нього поклажу. З дому вибіг їм на поміч хлопчина в старомодній лівреї. Перш усього я обійшов тарантас і запевнився, що на козлах сидів не Томаш, а якийсь бородань у шапці.

На ґанок вийшла висока жінка, в самій поставі якої крилася певна нечулість. За мить сотник злетів до неї й обійняв, а потім щось прошепотів на вухо. Вона відхилилася й метнула на мене швидкий погляд.

Котелок, Кисла Пика і наймит у лівреї занесли валізи в дім. Візниця хльоснув коней, і тарантас рушив до конюшні, розташованої десь за будинком. Я лишився перед великим ґанком, споглядаючи дивні обійми сотника і його високої жінки.

Сотник, згадавши про мене, обернувся й заклично махнув рукою. Я підійшов.

— Це Анна, моя жінка, — представив сотник свою дружину.

Я силувано всміхнувся. Погордливе обличчя Анни було сухе, з високими гострими вилицями, тонкими губами, запалими щоками та втомленими, недобрими очима. Анна простягнула мені руку для поцілунку. Правду кажучи, мене здивувала така манірність на Богом забутому хуторі, та й цілувати руку Анні, яка мені відразу не сподобалася, було не до снаги.

— Маю честь освідчитись, — сказав я й демонстративно потиснув її вузьку долоню. — А у вас міцна рука, пані Анно. Мене звуть Тарас Білий.

Подив лише на мить спалахнув у її очах, але вона враз опанувала себе, повернувши на обличчя незворушну маску. На вигляд Анні було трохи за п’ятдесят, а може, й більше.

— А це — Настя, — сказав сотник.

Я озирнувся й побачив струнку темноволосу дівчину в простому селянському одязі. Навряд чи їй уже виповнилося двадцять років. А втім, мені не вдалося як слід роздивитись її сором’язливо опущеного лиця, ба навіть зауважити, гарненька вона чи ні.

— Вона покаже вашу кімнату, — додав сотник. — Чекаємо вас до сніданку години через дві. А поки що — влаштовуйтеся, відпочивайте, можете прогулятися в саду. Раптом щось знадобиться — кажіть. Слугу в лівреї звати Тимком. Він трохи чудний, але добрий та беручкий до роботи.

Дівчина тут-таки розвернулась і пішла в дім — я так і не встиг її роздивитися.

У садибі було темно й прохолодно. Високі стелі, старі масивні меблі, дорогий, але вже добряче вичовганий паркет. Зала з мармуровими сходами й численними свічниками на стінах свідчила про те, що господар хоч і живе в глушині, проте тяжіє до шляхетства. Бракувало тільки традиційної люстри, підвішеної на довгому ланцюзі. Зате ніщо не заважало милуватися величним мармуровим склепінням, яке достоту вражало.

В його центрі виднілося викладене білою мозаїкою велике коло. Хтозна, що означав цей візерунок, та вигляд він мав ефектний.

— Сюди, пане, — сказала служниця.

У неї був приємний, не надто тонкий, глибокий голос. Дівчина підвела мене до якоїсь кам’яної чаші, наповненої водою, — вона стояла просто посеред зали на метровій підпорі. Мармуровий пруг був облямований перламутром, — і це було ще одне біле коло, таке ж, як і на стелі, тільки менше.

— Що це? — запитав я.

— Наша традиція. Її всі дотримуються: заходячи в дім, слід ретельно вимити руки, — дівчина жестом приохотила мене підійти.

Я занурив руки в прохолодну прозору воду. Зрештою, робив це з великим задоволенням. Служниця тимчасом взяла з шафи при стіні білий рушник і підійшла до мене.

Раптом я відчув дивний запах. Дивний і знайомий.

Підніс долоні до лиця… Жодних сумнівів — віддавала саме вода! Але чим? Ніяк не міг пригадати…

— Що це? — запитав я. — Що в чаші?

— Мертва вода.

— Що?!

Вона незворушно подала мені рушник.

— Ми омиваємо руки мертвою водою, а п’ємо — живу. Такий закон у Білому Попелі. Й усі, хто порушував його, помирали в муках.

Служниця промовила останню фразу з такою байдужістю, що я від здивування аж забув витерти руки, так і стояв з рушником, поки вона спокійнісінько мила свої витончені кисті в чаші, а потім високо підняла їх, — аж вода скрапала з ліктів.

— Ви що — караєте на горло тих, хто відмовляється мити руки? — врешті озвався я.

Вона зайшлася дзвінким дівочим сміхом.

— Ні.

Я чекав трохи докладнішого пояснення, та вона просто забрала в мене рушника і попрямувала до сходів.

— Ходімо, пане Білий!

— Мене Тарасом звуть, — сказав я вдогін.

Вона кивнула, навіть не обернувшись.

Ми йшли широким коридором другого поверху. Перші ж двері відчинені, — то була велика кімната з кріслами посередині, книжковими полицями на стінах і трьома чималими вікнами.

— Це бібліотека, — пояснила дівчина. — Сотник дуже любить збувати тут вечори.

Наступні двері — зачинені.

— А це молитовна кімната. Пані Анна молиться тут. Далі — ваша спальня.

Ми зупинилися. Вона дістала великий ключ і відімкнула треті двері.

— Далі — ще дві спальні, але вони не готові, — дівчина говорила, намагаючись не дивитися в мій бік.

Призначена для мене кімната була доволі велика. Два вікна майже на всю висоту стіни. Камін. Широке ліжко біля одного з вікон. При іншому — письмовий стіл. Також у кімнаті був секретер, невеличкий журнальний столик і шифоньєр.

Я увійшов. Ідеальний порядок. На письмовому столі — рівний стос аркушів, кілька вигострених олівців лежали рівнесенько біля краю… Водночас на меблях виднівся рівномірний шар світлої пиляви, точніше сказати — білої. Я провів пальцем по кришці секретера й показав Насті.

— Ой… — зніяковіла вона. — Учора ж тільки прибирали… Тут завжди так. На цю пилюку немає ради.

— Тому хутір і має таку дивну назву?

Я розглядав свічники на полиці й коли випадково зрушив їх, на тонкому шарі пороху лишився чіткий слід.

— За переказами, в нас тут зовсім поруч — ворота в пекло… І ця пилюка — насправді й не пилюка, а попіл, який летить звідти…

— Як на передпокій пекла, тут з біса вогко, скажу тобі, — я роздивлявся порцелянові фігурки на секретері, — саме крутив у руках хлопчика з сопілкою.

— У цій кімнаті давно вже ніхто не жив… Зараз попрошу Тимка розпалити коминок, якщо бажаєте.

Вона обернулася до дверей.

— Зачекай-но, — зупинив її, поставивши статуетку на журнальний столик. — Е… Як там тебе… Настя?

Мені страшенно хотілося роздивитися її очі, незмінно втуплені в підлогу, та ніяк не міг придумати, як це зробити.

— Так, — Настя, нарешті, поглянула на мене.

Гарна дівчина. Навіть вродлива. Карі очі — неймовірної глибини, довгі шовкові вії, точене личко. На якусь мить мені здалося, що… Що вона стоїть у стовпі нетутешнього білого світла, а її очі та усмішка — саме оті, що їх я ніколи не забуду. Я здригнувся й згадав про золотий емальований хрестик у кишені, що його дав мені Томаш у злощасному ресторанчику на Фундуклеївській.

— Нехай і справді… Камін цей розтоплять, — сказав я.

Дівчина