Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— Хома пішов з корчми, — підказав Іван.

— Так. А Хома говорив того вечора про панну Соломію?

Іван хотів відповісти, та раптом втупився поглядом на щось у мене за спиною. Я озирнувся. Спочатку не зрозумів, куди він дивиться, та потім помітив: за кілька метрів од мене, за невеличким столиком, у гурті інших людей сиділа Анна.

Її холодний погляд був прикутий до мене. Я кивнув їй і навіть усміхнувся, хоча з тим-таки успіхом міг запопадати перед бронзовою статуєю.

Я знову повернувся до Івана. Сотника якраз хтось відволік, і він відійшов, покинувши нас самих. А Іван чомусь зніяковів і втупився собі під ноги.

— То що Хома? Казав щось про панночку? — повторив я своє запитання.

— А ви не хочете запитати, чому ніхто не плаче на її поминках? — замість відповіді тихо мовив Іван. — Чому її жених, з яким уже й дату весілля призначили, навіть не приїхав на сороковини нареченої?

Подумки я зауважив, що сотник поки не збирається до нас повертатися.

— А хто, до речі, жених?

— Генеральський синок.

— Ну, а як це поясните ви? Чому він не об’явився, і чому ніхто не сумує?

Іван знову поглянув мені за спину. Анна так само дивилася на нас порожнім зміїним поглядом. Він знітився й, відкинувшись на спинку крісла, показував, ніби втратив до мене інтерес.

— Облиште, вона нас не чує, — тихо зауважив я. — Можете говорити.

— Тікайте! — сказав Іван, не дивлячись на мене. — Якщо зможете, тікайте сьогодні ж. Зараз! Вкрадьте якогось коня й скакайте туди, де вас не знайдуть!

— Та що ж тут коїться?! Нащо мені тікати, та ще й коня, красти?! Поясніть нарешті хоч щось!

Іван підвівся, ввічливо всміхнувшись.

— Даруйте, — він простягнув мені руку. А коли я підвівся й поручкався, він — з тією ж приклеєною усмішкою — тихо додав:

— Тікай. Якщо не дорожиш життям, бодай душу порятуй!

І він пішов, приєднавшись до гурту незнайомих мені людей. Я озирнувся на Анну, та її крісло пустувало.

Хтось узяв мене під лікоть.

— Пане Білий, прошу познайомитися!

Це знову був сотник. Поруч з ним стояли двоє чоловіків, незначно молодших за нього.

— Це Петро та Василь. Вони перші прибігли на крик нашої Марфи. Розкажіть, — і сотник підбадьорливо поплескав одного з них по плечу.

— Я худобу якраз закривав на ніч, — сказав перший.

— А я люльку курив на подвір’ї, — додав другий. — Моя хата — крайня. Аж тут — такий вереск здійнявся…

— Аж до кісток пробрало! — погодився перший. — Ну, і я бачу, Василь уже побіг…

— Що саме ви побачили під старою вербою, коли прибігли? — запитав я, намагаючись трохи скоротити їхню оповідь.

— Хому, — сказав Василь. — Він сидів там… П’яний… І руки його були в крові…

— А біля нього — камінь… — додав Петро. — Теж закривавлений.

— Ви певні, що він був саме п’яний? — запитав я.

Моє запитання поставило їх у глухий кут.

— Ну… Так той-го… Він навіть заснув потім, — сказав Василь.

— Ясно… А що повитуха Марфа?

— Вона прийшла трохи пізніше, — сказав Петро.

— Трохи пізніше? — здивувався я.

— Я казав вам, — нагадав сотник. — Вона намагалася знайти мою дочку…

— І довго ви шукали її тієї ночі?

— Годину десь, — сказав Петро. — Все обійшли довкруг.

— А вона вранці сама додому прийшла, — повідомив Василь.

— Ну, далі я знаю, — я почухав потилицю. — Що ж, поки все цілком ясно… А можна перебалакати з повитухою?

— Аякже, — кивнув сотник. — Зараз її приведу.

І він узяв попід руки Василя та Петра, щоб піти разом.

— Це Тесля сказав, що Хома п’яний. Він йому до пики принюхався, — видав Василь насамкінець.

— Який ще Тесля?

— Роман. Камердинер, який неґречно з вами повівся, — сотник пошукав когось очима в натовпі. — Ось він, коло Анни. Це ж ви про нього казали, коли розповідали за обідом про ту прикру пригоду?

Я кивнув.

— Він — четвертий свідок, — сказав сотник. — Хоча прийшов останній.

— А він там як опинився?

Та сотник уже відійшов і не чув мого запитання.

Я присів на софу. Пахло дощем і сирою землею. Хтось сів поруч зі мною. Я повернувся, сподіваючись побачити сотника, але це був Томаш із келихом вина в руці.

— Дощ ущух, — сказав Томаш, — а скорботи досі не видко!

У тьмавих зблисках свічок чоловічки в його очах видавалися вузькими, наче сірникові голівки.

— Отче Варфоломію! — Томаш ухопив за рукав священика, який саме проходив повз нас. — Долучайтеся до нашого товариства!

І, всадовивши панотця на диван між нами, він першим ділом вручив мені келих і витягнув з кишені паперовий прямокутник із гіркою тютюну. Згори ж поклав зелені одробини, що я їх уже бачив.

— Будете? — і він хвацько скрутив охайну папіросу.

— Оце дива! — вигукнув піп. — Ловко ви цеє…

— Пригощайтеся! — Томаш чиркнув фосфорним сірником просто по великому попівському хресту.

Панотець здивовано опустив очі на хрест. Я принишк. Здавалося, після такого блюзнірства бучі не оминути… Та піп раптом розреготався, наче з неабиякого дотепу, і взяв з Томашевих рук сигарету.

— Там не просто тютюн, — спробував застерегти його я.

— А найкращий з цього боку Дніпра! — завершив за мене Томаш і підніс сірника до самокрутки.

Піп розкурив її. Томаш не зводив азартного погляду з його лиця. Панотець звів очі до неба, поплямкав, наче куштував дим на смак. Потім усміхнувся й із задоволенням глибоко затягнувся. Видовище було достоту дике — священик у рясі курить гашиш на поминках!

Отець Варфоломій, широко роззявивши рота, випустив дим. Я не стримався й відвернувся. Й буквально вколовся об очі Анни, яка тепер стояла в дальній частині тераси. Вона відразу відвела погляд.

— Дивись, — тихо сказав Томаш. — Зараз буде найцікавіше.

Він витягнув звідкілясь колоду гральних карт і простягнув її священикові.

— Загадайте карту!

Той витягнув одну навмання — пікову четвірку — і, запам’ятавши, засунув на місце. Томаш ретельно перетасував карти, а потім колода раптом щезла з його рук. Піп гигикнув і плеснув себе долонями по стегнах.

— Оце так!

— Тарасе, — звернувся до мене Томаш. — Дістань-но колоду.

І він вказав пальцем на мою нагрудну кишеню. Я з подивом витягнув звідти колоду карт. Піп знову захоплено плеснув себе по огузку.

— А та карта — у вашому черевику, — сказав Томаш.

— Оце вже ні! — всміхнувся піп. — Так далеко ви б не залізли!

— Поб’ємося об заклад? На бажання! — азартно запропонував Томаш.

— Не погоджуйтеся, отче Варфоломію, — втрутився я. — Ви програєте.

— Хоча бажання буде невинне, та веселе, обіцяю! — під’юджував Томаш.

— Однак карти в моєму черевикові немає, — запевнив піп, розгладивши бороду. — А мені якраз потрібен робітник на день-два!

— Згода! — і Томаш простягнув йому долоню. Піп плеснув по ній.

Маячня якась! Я знову відвернувся й запримітив сотника з повитухою. Вони розмовляли, й обличчя їхні свідчили, що бесіда була серйозна. Повитуха зиркнула на мене, — я відвів погляд. Тим часом отець Варфоломій пихтів і знімав черевик, навдивовижу високо задерши свою товсту ногу. Скинувши черевика з ноги, він миттєво притиснув його до грудей.

— Не торкайтеся, — всміхаючись, сказав він. — Я такі фіглі-міглі добре знаю!

І, перевернувши черевика, він постукав ним об стіл, а потім продемонстрував нам. Ані всередині, ані на столику нічого не було.

— Га? З’їли?! — вдоволено зареготав піп. — Надіюсь, у вас не було на завтра невідкладних справ.

— Карта — під устілкою, — сказав Томаш і підморгнув мені.

Насупившись, піп повільно відгорнув шкіряну устілку й ошелешено витягнув звідти пікову четвірку.

— Вона? — запитав Томаш.

Піп лише вражено кліпав. Томаш