Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська
У голові йому майнуло: в напасників, мабуть, немає зброї, бо інакше вони вже скористалися б. Він знав цю дільницю, тут народився й виріс; тому рішуче звернув у темне підворіття, пробіг двома дворами і вискочив на другий бік, звідки до комісаріату було ближче. Серце калатало в грудях, піт заливав очі, боліла рана на голові, але капрал мусив якнайшвидше добігти, бо в скверику позаду лишився сержант. Потрібна була допомога — щонайменше три-чотири патрульні машини.
А якщо вже запізно?
«Юзеку, зрозумій, я не міг інакше! — шепотів він, ледь ворушачи пересохлими губами. — Я мусив бігти по допомогу. Вони ж затовкли б нас на смерть!»
Було близько півночі. Крім чергового офіцера, в комісаріаті сиділо ще кілька міліціонерів і двоє працівників Служби безпеки. Хитаючись, капрал удерся до приміщення, щось пробелькотів і осунувся на підлогу. Офіцер скочив, міліціонери підвели юнака, але він лише за кілька хвилин спромігся розповісти про подію. Що за кілька хвилин дві патрульні машини й мікроавтобус з ревінням понеслися до скверу.
Сержант іще боронився. Його били руками й ногами, а він, із закривавленим обличчям і поламаними ребрами, лише затуляв очі, бо раз у раз перед ними блимало лезо бандитського ножа. Мікроавтобус вже лежав перекинутий на бік.
— Спалімо цю тачку! — пролунали вигуки. За мить двоє хлопців, ревучи від радості, почали обливати машину бензином. Раптом до сержанта пробився якийсь сивий худорлявий чоловік, на брунатному піджаку якого було дві стрічки військових відзнак.
— Облиште його! — крикнув він. — Люди, схаменіться! Чи ви збожеволіли?
Він намагався затулити сержанта від ударів, закликав людей отямитись, та тут каменюка, дугою перелетівши над натовпом, поцілила сивого просто в скроню. Він здригнувся, скинув руки до обличчя і впав.
Сержант це бачив, але нічим не міг допомогти, бо з нього зірвали пояс із кобурою та пістолетом. З підпаленої «ниси» бухнуло полум'я, ті, хто стояв поблизу, відсахнулись. Натовп загув, жадібно спостерігаючи за видовиськом.
Сивий чоловік, який кинувся був на допомогу сержантові, вже лежав у підворітті — його перенесли туди дівчина з довгим білявим волоссям і хлопець у джинсах, із шкіряною сумкою через плече.
— Треба викликати «швидку допомогу», — сказав хтось, побачивши, що кров цівкою стікає з лоба потерпілого. — Він ще живий.
— Аякже! Отак вони тобі й дозволять! — відгукнувся інший голос. — Спалять і медичну карету, як отой автобус.
І раптом десь зникли й темне підворіття, й розлючений натовп, і палаюча машина на бруківці. Раптом спустився інший, теплий вечір під лісом. Він лежав на піщаному схилі, втішався духом квіт ну чого жита… Чи, може, то була трава? З лісу виступив підрозділ, солдати йшли стомлено, карабіни висіли за спинами, один ніс ручний кулемет, другий — рацію. Страшенно боліла голова, Але ще нестерпнішим було відчуття гіркоти.
Він побачив над собою худорляве вусате обпалене сонцем обличчя командира. Йому він і поскаржився:
— Не за таку Польщу я бився! І не за таких…
Полковник дивився на нього спокійно й уважно. Чому він мовчав?
Дівчина з білявим волоссям і блідим обличчям, залитим сльозами, стала навколішки біля чоловіка, який лежав у підворітті. Вона стягла з себе светр, згорнула і підклала йому під голову.
— Забрудниш у кров, — зауважила котрась жінка. — Вовняне важко відіпрати.
Дівчина знизала плечима. Хлопець непорушно застиг над сивим чоловіком, дивлячись, як загострюються риси його обличчя. Хлопець уперше в житті віч-на-віч зустрівсь із смертю.
— Треба щось зробити, — буркнув він, озирнувся довкола, та побачив лише злі, зацікавлені або й просто байдужі очі. Юнака охопив гнів на всіх цих людей, і водночас він відчув власне безсилля. Дівчина простягла руку й погладила старого по обличчю.
… Полковник поклав йому руку на чоло, й досі не озиваючись.
— Ну скажи, чому так? — поскаржився він полковникові. — Чому від рук своїх?..
Тоді той відповів:
— Не ти перший. Але як ти гадаєш — чи був сенс у тому, що ти зробив?
— Але ж я мусив! — твердо відповів він. І повторив з притиском: — Мусив! А втім, я ж чув твій наказ… чи, може, це мені лише здалося? Та мені вже час. Досить, я своє відпрацював. Мені сімдесят один рік.
Командир усміхнувся. Його холодна долоня гамувала біль.
— Тоді йди зі мною, Сміливий. Підемо знов у ліс. Як тоді.
Підрозділ затримався, чекаючи на них. Звідкись долинула пісня: « Ми із спалених сіл… » [2]
Хтось збіг сходами, постояв мить і підійшов ближче.
— Пропустіть, будь ласка, — сказав він, відстороняючи дівчину. — Я лікар. — Він спробував намацати пульс, підняв у лежачого повіки, приклад вухо до серця, потім підвівся і похитав головою.
— Помер? — спитав хлопець.
— Помер, — відповів лікар. — Що сталося?
Він обвів поглядом присутніх. Ніхто не відповідав. Лікар здивовано подивився на сквер, на натовп, на палаючу «нису». Здалеку почулося виття сирен і гуркіт двигунів.
— Ходу, хлопці! — заволав хтось у натовпі. — Міліція їде!
Сквер завирував, кільканадцятеро чоловік шаснуло в брами та завулки, але багато лишилося. Видовисько ще не дійшло кінця; зрештою, все могло розпочатися знову. Машини зупинилися, за ними під'їхала карета «швидкої допомоги». Вийшов лікар у білому халаті, почав про щось розпитувати людей. Вони знизували плечима, дивились на нього з відвертою байдужістю.
Троє міліціонерів продиралися крізь натовп, що дуже неохоче розступався. Четверо інших спробували обійти сквер і дістатися в центр натовпу ззаду, де було рідше людей.
