Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська

Казимир мовчав, аж поки вони опинилися в машині, а тоді повернувся до Моніки, пильно глянув їй в очі і спитав:

— Зізнайся, ти вчора бува не хильнула?

— Та як ти смієш! — обурилася жінка.

— Ти ж тут, мабуть, і не була. І взагалі, де ти взяла такі гроші?

— Це вже моя справа! — відрізала вона. — Присягаюся, що кажу правду. Я повісила на ручку торбинку з грошима, хтось на сходах хотів мене задавити… або хоча б запоморочити, щоб я його не впізнала… Нічого не розумію!

Вона підвезла Казика під самий дім. Прощання було стриманим. Моніка відчувала — коханець так їй і не повірив. Десь у глибині душі вона розуміла, що, бувши ним, теж не йняла б віри такій розповіді — настільки все здавалося дивним і незрозумілим.

Увечері зателефонував Казик і повідомив, що листа від шантажиста не було, бо поведінка Данути зовсім не змінилась, ніяких сварок вона не зчиняє. Потім він дозволив собі відпустити на адресу Моніки якийсь недоречний жарт, і обурена жінка брязнула трубкою.

Скупник ретельно оглянув кімнату. Так, усе начебто в порядку. Він хотів зачинити вікно, бо червневий вечір був надто задушливим, і тут увагу його привернули події внизу, у сквері. З четвертого поверху скупник бачив усе як на долоні. Сквер освітлювали всього два ліхтарі, проте смуги світла падали з вікон сусідніх магазинів та будинків.

Біля лави за газетним кіоском лежала людина. Трохи далі стояв мотоцикл, поряд жваво сперечалися якісь люди. Скупник чув лише уривки розмови: «… п'яничка. Тому й не… То й що з того, що п'яний?.. Хай би дмухнув у трубку… тебе це не стосується… по лікаря…»

Скупник зрозумів, що п'яний мотоцикліст збив перехожого, й той лежить на тротуарі — можливо, вже й мертвий. Ситуація зацікавила скупника, проте він не бажав, щоб його бачили в освітленому вікні, тож погасив світло, замкнув двері квартири на кілька хитромудрих замків і спустився вниз. Потім зачаївся у брамі, розчинився в її темряві, сперся на ще теплий від денної спеки мур і почав дивитися й слухати.

Натовп у сквері дедалі більшав. Червонопикий мотоцикліст скинув шолом й витирав спітніле чоло, мляво виправдовуючись: випив, мовляв, лише два кухлі пива, а той сам кинувся просто під колеса, куди вже там було гальмувати. Хтось заволав, що він бреше, мовляв, перехожий спокійнісінько йшов собі тротуаром, а мотоцикліст збив його саме на тротуарі, а не на бруківці, і яке цей п'яничка мав право в'їздити на тротуар! В суперечку втрутились інші, з'явилося багато свідків, кожен казав своє. Самою ж особою потерпілого ніхто не цікавився, навіть не глянули, живий він а чи мертвий. Розмова точилась наче не про нього.

Зненацька завила сирена. Натовп неохоче розступився, звільняючи місце для міліцейської машини. Очевидно, хтось усе ж таки зателефонував. Машина зупинилася, вийшов капрал, за ним — сержант. Обидва молоді, худорляві, в одного чорні вусики, в другого — майже дитяче, гладенько поголене обличчя з трохи відкопиленими губами.

— Прошу розступитися, — попрохав сержант. — Що тут скоїлось?

Капрал опустився навколішки біля лежачого, торкнувся його руки і чола, нахмурив брови й підвівся:

— Мабуть, уже помер. Піду викличу «швидку допомогу».

— Це він його збив! — заверещала якась жінка, тицьнувши рукою в мотоцикліста. — Він, певно, п'яний!

Сержант підійшов до пикатого молодика з шоломом у РУЦІ:

— Коли й як це сталося?

Мотоцикліст знизав плечима і промимрив:

— Він сам підліз мені під колеса. От і все.

— Прошу документи. І підійдіть, будь ласка, до машини, бо тут дуже темно.

Міліціонер намагався говорити спокійно, відчуваючи за спиною розхвильований недоброзичливий натовп, що тиснув на нього. Винуватець теж це відчував, бо хвацько відповів, що нікуди не піде.

— Прошу до машини! — Сержант трохи підвищив голос.

— Гей, ти! Облиш людину! — вигукнув хтось з натовпу. В цю мить з машини виліз капрал і підійшов до мотоцикліста. В руці він тримав блокнот, хотів, мабуть, складати протокол про подію — і раптом почув: — Ти що ж, бити його збираєшся, сучий сину?!

— Люди, та я ж навіть його не торкнувся! — не так злякано, як здивовано вигукнув капрал. Він простяг уперед руку, показуючи, що тримає всього лише блокнот.

— Дивіться, дивіться, стріляти хоче! Геть звідсіля, кляті менти!.. Забирайтеся! Вбивці, каналії, злочинці!.. — Натовп вирував, волав, натискав, у світлі ліхтарів видно було червоні розпашілі обличчя, налляті люттю очі. Той, у шоломі, зареготав, одтяг трохи далі мотоцикла, завів і вмить зник. Мертвий на тротуарі байдуже сприймав поштовхи ногами, аж поки якась жінка зглянулася, потягла його на траву під дерево і накрила розбиту голову газетою.

Капрал ускочив до машини, ладен одразу рушати: вони не могли вдвох відбивати натиск сотень людей. Він просигналив, щоб сержант теж ускочив до машини, тоді в них, може, й з'явиться шанс утекти.

Раптом він побачив юнака, який хотів кинутися просто на капот машини. В одчинене вікно влетів камінь; капрал відчув сильний удар у голову, в очах усе пішло обертом. Другий камінь розтрощив рацію, третій потрапив у скло, що розлетілося в друзки. Чолов'яга в картатій сорочці вдерся в машину, ухопив капрала за краватку і почав здавлювати. Молодий міліціонер бачив його безтямні, налиті кров'ю очі і широко розкриті вуста, що він кричав — капрал уже не міг уторопати, з останніх сил борючись за життя.

Він спробував одірвати від себе ті залізні руки і з розпачем подумав: «Кінець…» І раптом помітив, що праві двері машини виламані. Неймовірним усилям він спромігся відштовхнути напасника, той на мить випустив краватку; певно, був добре-таки напідпитку, бо капрал відчув на своєму обличчі його просякнутий спиртом віддих. Скориставшися з цієї миті, юнак перекинув ноги через двигун і якось видерся крізь виламані двері. Натовп не встиг отямитися, як капрал опинився посередині скверу, у густому чагарнику.

До найближчої дільниці треба було пробігти три вулиці й перехрестя. Більш за все капрал боявся саме того