Злий - Леопольд Тірманд

діяльність Буховича. Саме тоді у Владека Буховича без пам'яті закохалася жінка, що майже правила Сєкєрками, яку скрізь прозивали «Королевою Сєкєрок». Звалась вона Анелею; була це дебела, дуже гарна дівчина легкої поведінки; але владна й рішуча. Вона мала величезний вплив у своїй околиці. Коли Бухович прибув у Сєкєрки, Анелі перевалило за тридцять, і вона вже тричі була одружена; останнім її чоловіком був відомий своїм диким норовом і фізичною силою бандюга Ян Хаберек, засуджений ще перед війною на довічне ув'язнення. Під час вересневого розгардіяшу Хаберек утік з в'язниці, відвідав на короткий час Сєкєрки, побив до непритомності Анелю з чисто дидактичних міркувань і, залишивши їй чимало грошей, добутих невідомо як, зник десь на років п'ять. Саме в цей час з'явився Бухович. Анеля закохалася в нього по вуха, але чим дужче кохала, тим дужче відштовхувала від себе. Вона вдала з себе холодну і неприступну, — як відомо з давнини, це один з найпевніших способів привернути до себе увагу жаданого мужчини. Але Бухович з проникливістю мудрого сутенера відразу оцінив ситуацію і збагнув, що Анеля зробить йому в тисячу разів більше послуг як спільниця, а тому налагодив з нею стосунки в плані злодійсько-грошових інтересів. Був це надзвичайно хитрий крок; гроші «Королеви Сєкєрок» та її вплив були до послуг Буховича, в той же час горда жінка, що не знала досі поразок, пломеніла в дикому тамованому коханні. Це тривало років зо два, протягом яких Бухович анітрохи не цікавився Анелею як жінкою. Дебела «Королева Сєкєрок» відкрила раптом предивний світ важких і складних почуттів; вона вперше зазнала в житті любовної муки, потопала в солодких хвилях жаданого щастя. А Бухович тільки посміхався, перелічуючи кипи банкнот, що пливли до нього в кишеню завдяки цій спілці. Одного вечора підпилий Бухович звернув увагу на безтямно закохану в нього жінку, але наступного ранку так віддубасив «Королеву Сєкєрок», що вона тижнів зо два відлежувалась в лікарні. Повернулася вона звідти його слухняною невільницею і прив'язалась до нього на все своє життя з глухою упертістю тих простих і неспокійних сердець, які сліпо йдуть за своїми ідеалами, скоряючись всякій долі, при всяких умовах. Але Буховичу вона вже заважала. Тепер він сам був божком Сєкєрок. Анеля втратила для нього значення як спільниця. Отож вона стала його служницею, була нею, доки його не заарештували.

Після війни, коли закінчилися золоті часи торгівлі самогоном, Сєкєрки дуже підупали. Тепер вони були занадто малі й тісні для Буховича. Він перебрався в Прагу. Що він там робив, нам відомо з розповідей Новака. Звичайно, Новак багато чого не знав. Не знав, наприклад, що Бухович цілими ночами мріяв. Його мучила предивна, ненаситна жадоба влади, — він прагнув керувати, за всяку ціну диктувати свою волю. Лежачи на брудному тапчані та раз у раз простягаючи руку до пляшки горілки, що стояла на підлозі, він цілими годинами міркував, як би взяти в залізні лабета, організувати й систематизувати злочинний світ Варшави. Він знав, що серед брудних румовищ столиці, з мільйонним колись населенням, блищить золота жила, яку мусить хтось вигребти з болота і сміття, взяти в руки. Бухович відчував у собі сили зробити це. Він снував неймовірні плани, обмірковував їх до найменших подробиць. І нарешті трапився випадок, що наче осяяв усе, підказав, що саме слід зробити. В одному з празьких закутків, в огидній норі, серед запліснявілих запасів продуктової крамнички, де відвідувачі випивали, сидячи на мішках з цвілою крупою, Бухович зустрів Яна Хаберека. Той був уже тоді справжнім недолюдком, безнадійним алкоголіком; у нього було прострелене піднебіння; з горла вихоплювалося тільки хрипке невиразне белькотіння. Бухович дивився на Хаберека довго й загадково: в його голові зародився велетенський план, такий майстерний та сміливий, що перед ним блідли усі попередні комбінації. Він витяг Хаберека за волосся з нори, перевіз його до Рембертова, в надійне місце, і невдовзі сам безслідно зник із Праги.

Через кілька місяців у Варшаві на вулиці Хмєльній відкрилася галантерейна крамниця. Власник її називався Філіпом Мериносом. Був це високий, міцно збудований чоловік із смаглявим м'ясистим лицем, темним волоссям і темними очима. Одягався вишукано, поводився делікатно, з підкресленою стриманістю післявоєнних варшавських бізнесменів. Незабаром він виявив себе досить здібним комерсантом. Справи його йшли успішно. Крамниця на Хмєльній поповнювала свої запаси з невеличкої фабрики на вулиці Пружній, що почала виробляти нейлонові сумки, пояси, галантерею з пластмас. Незабаром Філіп Меринос буквально засипав Варшаву невеличкими сумочками власного виробу, так званими косметками; майже кожна варшав'янка мріяла придбати собі таку сумочку, і Меринос у колах фахівців користувався великою славою; його називали «королем сумочок». Він нажив на цьому великі гроші. Скрізь ширилась слава про його фінансові успіхи; такі плітки, уміло розповсюджувані, швидше затемнюють, ніж прояснюють справу. І справи Філіпа Мериноса ще більше затемнилися, коли він зовсім несподівано перетворив своє підприємство на виробничий кооператив «Торбинка». Тоді казали, що Меринос надто поквапився, що він міг би ще спокійно попрацювати з хорошим зиском, замість задовольнятись зарплатою голови кооперативу. Були це безглузді балачки: Філіп Меринос добре знав, що робить. Дурні, що ширили плітки, не знали, звичайно, що кооперативу «Торбинка» легше було провадити, з бухгалтерським обліком, мільйонний обіг, що здійснювався в його магазинах на вулиці Багно, прокладати спеціальні телефонні лінії, розкопувати своїми силами дуже важливу ділянку навколо колишньої центральної телефонної станції і конструювати рухому стіну в підвалі, будувати схованки й штольні на невідремонтованім поверсі однієї з кам'яниць. Такий кооператив міг, не викликаючи ніяких підозрінь, провадити в своїй бухгалтерії рахунки так званого транспортного відділу, який насправді був окремим підприємством з мільйонним зиском. За цією фірмовою вивіскою приховувалась друга бухгалтерія кооперативу Філіпа Мериноса, де фігурували такі відділи як: «відділ квитків», «відділ вітамінів», «відділ торгівлі цеглою», «відділ екскурсій і відпочинку», «відділ роздягання»…

Йонаш Дробняк на хвилину замовк і запалив сигарету. Посміхнувся, побачивши цікаві погляди, спрямовані до нього звідусюди. Стояла глибока тиша.

— Так, так… — закивав головою Йонаш Дробняк, — це була велика банда, організована з гідною подиву майстерністю. Основою для неї послужив детальний аналіз суспільних умов міста в той період. Це були роки, коли перед громадськістю Варшави, що підводилась з руїн, постала грізна проблема боротьби з хуліганством. Владислав Бухович, тобто Філіп Меринос, відчув у хуліганстві ідеальний грунт для розвитку злочинництва. І він влучив у самісіньку ціль. Пристосував злочинництво до вимог дня, осучаснив його, так би мовити, спираючись на вивчення нових суспільних умов. До війни