Злий - Леопольд Тірманд
Лист складався з трьох речень, написаних дрібним, але надзвичайно виразним почерком. На кінці була виведена круглими літерами докладна адреса. І стояв підпис: Йонаш Дробняк.
Дзярський кинув листа на письмовий стіл, засунув обидві руки в кишені, відвернувся, зробив кілька кроків і став біля вікна. «Цікаво, — шарпнуло щось Калодонта за серце, — що в тому листі? Чого Дробняк чекає?» Він хотів був простягнути руку по аркушик паперу, але не міг: хвилювання паралізувало рухи. ЗЛИЙ тихо підійшов до Дзярського і став за його спиною.
— Поручику, — прошепотів він.
Дзярський не відповів. Здавалося, він вдивлявся у вечір за вікном, але очі в нього були напіврозплющені.
— Поручику… — лагідно прошепотів ЗЛИЙ, — це мій останній шанс. З завтрашнього дня я сяду на довгі роки за грати. Дозвольте мені… Я повернуся до вас з Буховичем. Тоді моє життя матиме хоч якийсь сенс.
— Ви вб'єте його… — мовив охриплим, важким голосом Дзярський.
— Не вб'ю, — тихо відповів ЗЛИЙ. — Можу заприсягтися.
— Ідіть… — промовив поручик Міхал Дзярський; нервово позіхнув і потер долонями обличчя.
Коли він обернувся, ЗЛОГО не було в кімнаті. Одним стрибком Дзярський підскочив до телефону і підняв трубку.
— Караульна! — гукнув він. — Прошу випустити громадянина, який щойно був у мене!
Юліуш Калодонт підвівся повільно, з надзвичайною гідністю. Невпевненим кроком зворушеної людини наблизився до Дзярського, простяг уперед обидві руки, вхопив поручика за плечі і сильно струсонув того. Він не міг видушити з себе й слова і всю свою подяку вклав у цей жест.
Раптовим, але делікатним рухом Дзярський скинув долоні Калодонта з своїх плечей і шарпнув двері, гукаючи:
— Мацєяк! Клюсінський! Інспектори! Караульна групо! Автомашини! Загородити всю Глибоковську площу і виходи на вулиці Пружну, Багно, Крулєвську, Граничну! Мацєяк, мій «Сітроен»! І ви поїдете? — несподівано звернувся він до Калодонта.
— Ні, — відповів той, — я трохи втомлений… — він хотів сказати «надто старий», але самолюбство перемогло.
В погнутій, поржавілій рамці віконечка старого «Форда» замаячила темна постать. Йонаш Дробняк прокинувся від тривожної напівдрімоти й швидко підніс руку з годинником до млистої смуги світла, яка падала з вікна другого поверху одлеглого будинку. Було майже пів на одинадцяту. «Що з Калодонтом, — подумав Дробняк, — раптом йому не вдалося? Я дав йому важке завдання. Може, воно йому не під силу? Може, цього ніяк не можна виконати?»
Якась постать кілька секунд маніпулювала біля замка і, нарешті знявши його, пірнула в чорну прірву підвальних сходів. Дробняк вибрався з старого розбитого кузова і наблизився до входу в підвал. Ліворуч, від брами, наближалась якась жвава невисока тінь. Дробняк заховався за моток старого кабеля.
— Сюди… — тихо сказав він через секунду, коли тінь промайнула повз нього.
Тінь розпливлася в чорних заломах захаращеного брухтом подвір'я так само несподівано, як несподівано пролунали слова Дробняка. В темряві заясніли білі, майже прозорі очі. Дробняк затремтів.
— Я радий, що, нарешті, маю змогу побачитися з вами, — сказав він, приховуючи вишуканою чемністю непевність у голосі. Вийшов із своєї криївки і злегка, але ввічливо підняв котелок. — Я бачу, ви вчасно дістали дані, що стосуються кооперативу «Торбинка» та його керівництва. А де поручик Дзярський? — відразу ж додав він.
— Це насамперед моя справа, а не поручика Дзярського, — сухо промовив ЗЛИЙ.
— Будь ласка, — відразу ж погодився Дробняк. — Тільки, знаєте, той тип, там унизу, озброєний.
— Я знаю, — сказав ЗЛИЙ, — він уже кілька разів сьогодні стріляв у мене.
— Ну, — промовив Дробняк, чемно вклонившись, — тоді нема про що й говорити. Я сподіваюсь, — він шанобливим рухом пропустив ЗЛОГО наперед, — ви дозволите.
ЗЛИЙ штовхнув двері складу й обережно поставив ногу на приступку сходів, що вели вниз.
«Що тут діється?» подумав Філіп Меринос, вдихнувши повітря, просякле димом вибуху. На хвилину завагавшись, вийняв револьвер і повільно, обережно зайшов до підвалу. Не засвічуючи світла та спритно лавіруючи в добре знайомому йому приміщенні, він добрався до рухомої стіни, натиснув на неї, відкрив — і став, наче вкопаний: диктові двері в глибині підвалу були проламані, а посередині сидів Кудлатий, зовсім п'яний, і длубався в порваному чемодані з дорогої чорної шкіри. Повними пригорщами перегортав золоті монети, рулони доларів, коштовності, бавився шматками золота. Страшна лють, що затемнювала свідомість, замигтіла в очах Мериноса. Забувши закрити стіну, він зробив три кроки вперед і зупинився біля Кудлатого.
Кудлатий підвів угору брудне обличчя і глянув на Мериноса каламутними, сльозавими очицями. В них не було ворожості.
— У… а… ек, — пробелькотів він і рукою показав у підвал, за рухому стіну, — бах… бах… І… й… на… І… й… на… У-у-у-!.. Бух!.. Бух!.. Бух!.. — він зробив рукою жест, наслідуючи літака, що йшов у піке. Останні свистячі звуки мали імітувати посвист і вибухи бомб. Приязним рухом він підняв угору наполовину наповнену горілкою склянку і простяг її Мериносові. Меринос з секунду стояв нерухомо, ніби приголомшений, потім мовчки, коротким рухом щосили жбурнув склянку з горілкою просто в низьке волохате чоло Кудлатого. Розбите скло та їдка рідина засліпили Кудлатого, але Меринос не вдарив удруге. Кудлатий підвівся навкарачки, скімлячи. Лише тепер Меринос почав бити його. Кудлатий жалібно стогнав, в його тваринній свідомості ніяк не могло вміститися, чому радісний факт війни й бомбардування викликав у його пана й володаря таку нестримну лють. Меринос дихав важко, з посвистом, його дедалі більш охоплювала втома. Коли він схилився над чемоданом і став кидати в нього розсипані по підлозі коштовності, ноги під ним підкошувались. Кудлатий із зусиллям підвів своє важке величезне тіло на коліна й почав незграбно вичісувати пальцями з патлів уламки скла; його темне брезкле обличчя було в крові.
— У… а… ек! У… а… ек!.. — белькотів він з хрипким тупим жалем.
Меринос обернувся і випростався. Погляд його впав на рухому стіну. У просвіті стіни стояв ЗЛИЙ, а за ним Йонаш Дробняк.
Меринос
