Злий - Леопольд Тірманд

Але Бухович мене обдурив: він прийшов з чотирма поплічниками, в яких були ножі, ломи й залізні труби. Мовчки вони накинулись на мене. Я оборонявся кілька хвилин, але боротьба закінчилась моєю поразкою. Проте, Бухович боявся мене аж до кінця, до тієї хвилини, коли схилився наді мною, щоб перевірити, чи я ще живий. Двічі на прощання поспіхом штурхонув мене в обличчя; думав, що штурхає труп. Але я залишився живий і, коли опритомнів та доповз до вуличного ліхтаря, вже знав, що буду жити; наступного дня якась газета надрукувала в рубриці пригод повідомлення про те, що знайдено якогось чоловіка, який помирав під ліхтарем на околиці міста. Я тільки всміхнувся, бо пригадав, що в мене в кишені лежить той фатальний брильянт. Мені здалось, що своїми ранами й кров'ю я переборов його фатальну силу.

ЗЛИЙ поклав руку на письмовий стіл: на середньому пальці блищав чудовий брильянт. Важке, глибоке зітхання вихопилося в ЗЛОГО з грудей.

— Коли я через три місяці вийшов з лікарні, — вів далі ЗЛИЙ, — Бухович десь зник. Я довго шукав його, а потім виїхав на визволені землі. Працював півтора року на полі. Дуже багато читав, намагався вчитись. І думав… Позаду в мене лишились цілі безсонні тижні, пане поручику! В ці ночі я зрозумів, як повинні жити люди, зрозумів, що не можна владнати яку б то не було справу в світі двома, навіть найсильнішими кулаками. Потім повернувся до Варшави, працював чорноробом на будівництві. Я був непомітний, мовчазний, нікому не впадав в око та й не зустрічав нікого із свідків моєї давньої слави. Але Варшава велике місто, а в великому місті нема спокою. На селі я тільки й думав, як мені спокутувати свій гріх, а уВаршаві почав думати про інше. Я люблю це місто, поручику, а любов штовхає до діяльності, кличе до дій. Тоді я власне і почав те, що вже вам відомо…

ЗЛИЙ підвівся. Він постояв з хвилину, випроставшись, мов чорний знак оклику в м'якому присмерку, на тлі нічного варшавського неба.

— Мені здається, те, що я робив, було слушним висновком з мого колишнього життя, — промовив він. — Вірю в слушність цього. Не шкодую і не відрікаюся того, що робив. От і все.

Він скінчив говорити і сів. Дзярський засвітив настільну лампу, яскраве електричне світло розділило кімнату на три частини. ЗЛИЙ сидів у середній, ясній. На обличчі його була втома.

— Людина, яку ви переслідували сьогодні, Бухович, так? — спитав після довгого мовчання Дзярський.

— Так, — відповів ЗЛИЙ.

— А чули ви що-небудь про Кудлатого? — квапливо запитав поручик.

— Чув, — сказав утомленим голосом ЗЛИЙ, — розумію, про що йдеться. Ви гадаєте, що Бухович і Кудлатий — одна і та ж особа? Можливо, І я думав так само. Тільки коли б я спробував розкрити цю загадку, я б знову заплутався у брудних сітях спекулянтських та бандитських зграй. Тимчасом, я прошу вірно мене зрозуміти, пане поручику… я не тільки спав на сінниках перших робітничих гуртожитків у Варшаві. О, такий собі скромний, завжди втомлений муляр у пропітнілому під курткою светрі. Я хотів там спати і хотів працювати біля цегли. А Кудлатий — людина, що обертається, напевно, в законспірованій сфері спекулянтів. Варшава — велике місто. Бухович тікав від мене в чудовому оливковому лімузині. Марки «Гумбер», як сказав шофер, що їхав зі мною у «Варшаві».

— Шофер Шмігло, — кинув Дзярський, — так? «Гумбер», кажете? — посміхнувся він, мов людина, що після довгих блукань манівцями знов виходить на добре знайому дорогу. — Новак, — промовив Дзярський, встаючи, — до суду ви сидітимете в тюрмі… Ага… — додав він, щось пригадавши, — побачимо ще, чого хоче один з найвірніших ваших компаньйонів. Прибіг сюди відразу ж після вашого арешту.

— З моїх компаньйонів? — перепитав не зморгнувши ЗЛИЙ. — У мене нема ніяких компаньйонів.

— А пан Юліуш Калодонт, що чекає ось за цими дверима! Чого він прийшов сюди, коли не рятувати ув'язненого друга? Зв'язки між людьми, пане ЗЛИЙ, автоматично виявляються в такі хвилини.

— Ви міркуєте логічно, — погодився ЗЛИЙ без найменшої образи. — Що вдієш?..

Дзярський підійшов до дверей і відчинив їх.

— Прошу, — звернувся він до когось у другій кімнаті, — ви до мене, так?

Юліуш Калодонт підвівся із стільця, простяг здивованим рухом поперед себе ціпок і втупився в Дзярського очманілим поглядом.

— То ви були тут? Увесь час? — пробелькотів він нарешті.

— Очевидно, — промовив Дзярський, — дозвольте…

Калодонт переступив через поріг і захитався, побачивши ЗЛОГО, що сидів біля столу. Він стояв отак, наче втілення безмежного подиву, ціпок ходором ходив в його тремтячій руці.

— Геній! — вигукнув Калодонт, водячи ціпком від Дзярського до ЗЛОГО й назад, ніби зв'язуючи їх. — Геній! Все передбачив! Ви обоє — разом! Це чудово!

— Що ви хочете сказати? — сухо спитав Дзярський.

— Хто… все передбачив? — тихо перепитав ЗЛИЙ. Очі Калодонта деякий час вдивлялись наче кудись у простір.

— Хто? Питаєте, хто? Такий малий, низький, чорнявий, у котелку, з парасолькою…

Запанувала глуха тиша. ЗЛИЙ поволі підвівся з крісла. Дзярський нервово кашлянув.

— Пане поручику, — раптом вигукнув Калодонт, звертаючись до Дзярського, — не думайте, що ви все знаєте, — очі розгніваного старигана вергали гнівні блискавки. — Я сюди прийшов не для того, аби рятувати життя цього пана, — показав на ЗЛОГО, — але… — тут він почав драматичну боротьбу з власним піджаком, яка закінчилась тим, що він раптом висмикнув білий конверт і кинув на письмовий стіл. — Це для вас! — вигукнув. — Для вас обох! Така була воля того, хто вам адресував цей лист! Ви повинні разом прочитати його! — І потім додав водночас загадково й трагічно: — Коли б тільки не було надто пізно!

Білий конверт упав між Дзярським і ЗЛИМ. Був якийсь таємничий наказ у дивних словах Калодонта, який не дозволив жодному з них простягти руку по листа. Дзярський мовчки встав і перейшов на вузький бік стола. ЗЛИЙ став за ним.

— Розпечатайте, — сказав ЗЛИЙ.

Дзярський розірвав конверт. ЗЛИЙ схилився над ним і почав читати через плече поручика. У Юліуша Калодонта перехопило подих: