Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон
— Авроро, — промовив він, і його глибокий та пристрасний голос, яким він зачаровував театральну публіку, пролунав, ніби звук барабана, — ви не могли б…
І він нерішуче замовк, тому що в дверях зненацька з’явилася шоста постать, котра була тут настільки недоречною, що вся ситуація ставала комічною. Це був дуже низький чоловік у сутані римо-католицького священика, він виглядав (особливо порівняно з Бруно та Авророю) наче дерев’яна фігурка Ноя, який залишив свій ковчег. Однак, сам священик не усвідомлював ані цього контрасту, ані недоречности власної появи. Він мляво, але люб’язно, промовив:
— Здається, міс Ровм хотіла мене бачити.
Стало помітно, що після його безпристрасної появи пристрасті у кімнаті запалали з новою силою. Відстороненість священика, який дав обітницю безшлюбности, раптом дуже виразно показала усім присутнім, що вони обступили жінку колом закоханих суперників; подібно, коли у кімнату заходить людина у засніженому пальто, всі помічають, що у кімнаті гаряче, як у печі. Присутність священика, чоловіка, який не намагався завоювати прихильність міс Ровм, ще раз дала їй зрозуміти, наскільки всі инші в цій кімнаті закохані у неї, і кожен по-своєму небезпечно: актор — з жадібністю дикуна і розбещеністю дитини; солдат — з простуватим егоїзмом людини, яка звикла діяти, а не мислити; сер Вілсон — з постійно зростаючою зосередженістю, з якою гедоністи ставляться до своїх захоплень; і навіть жалюгідний Паркінсон, який знав її ще до того, коли вона досягла слави і популярности, навіть він водив за нею очима, як безсловесний і відданий пес.
Проникливий спостерігач також помітив би ще одну, дивну деталь. Чоловік, який був схожий на чорного дерев’яного Ноя (а його не можна було назвати непроникливим), помітив її з великим, але стриманим задоволенням. Було очевидно, що прославлена Аврора, яку годі було звинуватити у байдужості до залицянь чоловіків, виразно хотіла спекатися своїх залицяльників і залишитися наодинці з тим, хто не захоплювався нею, у кожному разі, в такому розумінні, як решта присутніх. Низенький священик захоплювався її жіночою спритністю і дипломатичністю, з якою вона взялася за справу. Здається, єдина річ, на якій Аврора справді зналася, — це була сильна половина людства. Маленький священик спостерігав за тим, що відбувалося, наче за кампанією Наполеона. Аврора швидко і вправно спекалася всіх, при цьому нікого не виганяючи. Бруно, знаменитий актор, був настільки дитинним, що вона наказала йому покинути кімнату, і він, насупившись, пішов, гримнувши дверима. Капітан Катлер, британський військовий, був товстошкірим і не надто здогадливим, та його поведінка була бездоганною. Він не зрозумів би жодних натяків, та водночас швидше б помер, аніж не виконав би доручення леді. А от що стосується старого Сеймора, то з ним потрібно було поводитися по-иншому, його потрібно було відіслати після всіх. На нього можна було вплинути лише з допомогою одного способу: звернутися до нього з конфіденційним проханням, як до доброго приятеля, і посвятити його у суть справи. Священик справді захоплювався міс Ровм і тим, наскільки вправно вона спекалася всіх залицяльників.
Аврора підійшла до капітана Катлера і люб’язно промовила:
— Ці квіти дуже цінні для мене, тому що це ваші улюблені. Та букет не зовсім досконалий, оскільки у ньому немає моїх улюблених квітів. Ви б не могли піти у магазин за рогом і купити конвалій, і тоді все буде просто чарівно.
Вона досягла свого, перший об’єкт її дипломатичних зусиль, розлючений Бруно, відразу ж вийшов. Він навіть встиг віддати свій спис Паркінсону, і зробив це настільки гордо, ніби то був скіпетр. Актор саме хотів велично сісти у крісло, наче на трон. Та раптом він помітив, що леді відкрито надає перевагу суперникові, і в його очах зблиснув вогонь зухвальства, притаманний невільникам; Бруно стиснув величезні засмаглі кулаки, підбіг до дверей, різко відчинив їх і зник у своїх апартаментах. А тим часом міс Ровм мізкувала, як мобілізувати британську армію в особі капітана Катлера, що було зовсім не просто. Катлер, щоправда, відразу ж підвівся і, ніби по команді, попрямував до дверей, забувши про свій капелюх. Та щось, можливо показна елегантність, з якою сер Сеймор сперся на одне із дзеркал, зупинило його посеред кімнати. Він стояв, ніби спантеличений бульдог, і неспокійно почав оглядатися довкола.
— Я мушу показати цьому недоумку, куди потрібно йти, — тихо промовила Аврора до сера Сеймора, і швидко підійшла до дверей, щоб поквапити гостя, який ніяк не міг вийти.
Видавалося, що Сеймор, не змінюючи своєї елегантної пози, прислухається до того, як Аврора вигукує останні настанови вслід Катлеру, аж раптом вона різко повернулася, засміялася і побігла в инший кінець провулка, який виходив до вулиці над Темзою. За мить обличчя сера Сеймора знову спохмурніло. Адже у нього стільки суперників, а в тому кінці провулка є двері до костюмерної кімнати Бруно. Не втрачаючи почуття власної гідности, він промовив до отця Бравна кілька загальних фраз про відродження візантійської архітектури у Вестмінстерському соборі, а потім відразу ж попрямував у дальній кінець провулка. У кімнаті залишилися отець Бравн і Паркінсон, і ані один, ані инший не були схильні до пустослів’я. Костюмер ходив по кімнаті, відсував і присував дзеркала, а його темний, зношений одяг видавався ще більше похмурим, бо у руках він тримав казковий спис короля Обертона. Щоразу, коли він поправляв якесь дзеркало, у ньому з’являлася постать отця Бравна; і ця безглузда дзеркальна кімната заповнилася отцями Бравнами, вони літали у повітрі, ніби ангели, оберталися і робили сальто, наче акробати, поверталися один до одного спинами, ніби якісь неотеси.
Видавалося, що священик зовсім не помічає цього нашестя свідків, він слідкував поглядом за Паркінсоном, поки той разом зі своїм чудернацьким списом не пішов у кімнату Бруно. Тоді, залишившись сам-один, отець Бравн розпочав абстрактну медитацію, котра завжди приносила йому задоволення. Отож, він почав вираховувати кути нахилу дзеркал, кути нахилу відображень у дзеркалах, кути, під якими дзеркала опираються на стіни… і раптом він почув, як хтось голосно, але якось придушено кричить.
Він підвівся і почав прислуховуватися. В цю ж мить до кімнати вбіг сер Вілсон Сеймор, він був білий, наче стіна.
— Що це за чоловік у провулку? — вигукнув він. — І де мій кинджал?
Перш ніж
