Бомба для голови - Юліан Семенов
— Це наше діло, — погодився з Ейхманом Гейдріх, — саме тому ми й скажемо, що всі єврейські капітали передано народним урядом у народні підприємства оборонних заводів Дорнброка. Я не люблю лисиць і поважаю позицію. Або — або. В даному випадку це буде корисно не тільки для Дорнброка, а й для всіх інших наших магнатів… Якщо вже з нами — то в усьому й до кінця. А це можливо тільки через клятву на крові.
— Так, але Дорнброк провів з ним роботу і написав про намір єврея виступити проти нас в Америці…
— А це його обов’язок! І не треба з цього нормального вчинку робити сенсацію. Тепер ми над Дорнброком, а не він над нами.
На другий день Дігона перевели в Дахау — без імені й прізвища, як превентивного ув’язненого під № 674267.
…Баррі К. Дігон побачив на борту «Куїн Елізабет» сивого старого чоловіка з обвислими вусами й білою довгою бородою. Нічого в цьому старому не було від Самуеля, але він зразу впізнав у ньому брата. Серце Баррі завмерло, і він заридав.
Він ридав і в машині, поклавши свою голову на худенькі, пташині груди Самуеля, а той тихенько гладив його голову й шепотів:
— Ну, не треба, хлопчику, не край свого серця, бачиш, я повернувся, бог не лишив мене в біді…
Брати сиділи у величезному «кадиллаку» й плакали, а навкруги веселилася галаслива юрба, святкуючи перемогу, яку привезли з Європи хлопці в зелених куртках, І крізь цю юрбу було важко їхати, водій безперестану сигналив, раз по раз обертався назад і з жахом дивився на живого мерця, який замислено гладив голову хазяїна, великого банкіра країни, людини, що вважалася одним з найсерйозніших фінансистів Америки.
Самуель помер наступного дня. Він помер у себе в кімнаті, коли підвівся, й підійшов до вікна, і побачив невеличкий нью-йоркський садок, в якому рівними рядами було висаджено троянди й гліцинії — такі ж самі, як у нацистів, у Тюрінгії, в тридцять восьмому році.
На похороні, після панахиди в синагозі, тіло Самуеля Дігона перенесли в зал засідань «Нешнл бенка». Тут, виступаючи з коротким словом, Баррі сказав:
— Всупереч традиціям предків, ми привезли Самуеля сюди, щоб з ним могли попрощатися всі ті, кому дорога демократія, дарована нашій країні мужністю її громадян і богом. Ми привезли Самуеля сюди, бо традиціями наших дітей стали традиції Америки. Тепер, навчені бандою нацистів, ми будемо непримиренні до всіх і всяких проявів фашизму, де б і в якій формі вони не відродилися б. Ми боротимемося проти фашизму як солдати, зі зброєю в руках. Ми мститимемося не тільки за Самуеля — він тільки один з шести мільйонів безневинно погублених гітлерівцями євреїв. Ми мститимемо за сотні тисяч загиблих американців і англійців, французів і поляків, росіян і чехів. Прощення породжує прощення — гласить мудрість древніх. Ні. Помста породить прощення чи хоча б дасть нам можливість дивитися на німців без здригання й ненависті. Всі ті, хто був з Гітлером, всі ті, хто воював під його прапорами, всі ті, хто привів його до влади і підтримував його, мусять бути покарані. Ми не можемо визнавати доктрину душогубок, шибениць і тортур. Ми визнаватимемо закон. І цей закон віддасть кожному своє. Прости мене, брате, що я не зміг тобі нічим допомогти! Спи спокійно, за тебе помстяться!
Ісаєв
1
«А з ногами погане діло, — подумав Максим Максимович, — і найприкріше те, що це природна річ. На жаль. Шістдесят сім: без трьох сімдесят. Вікові рубежі — їх не обминеш. Як позбавлення громадянства: туди можна, а назад — тю-тю».
Він намагався розтирати ноги дуже тихо, щоб не розбудити Мишаню, постійного свого супутника на полюванні, механіка їхнього інститутського гаража, але Томмі, почувши, що хазяїн прокинувся й розтирає ноги щіткою, встав, голосно, підскиглюючи, позіхнув і стрибнув на сидіння. Він завжди спав у них у ногах — коло педалей «Волги». Але як тільки хазяїн прокидався й починав розтирати щіткою ноги, Томмі зразу ж вилізав на сидіння й лягав на Мишаню.
— Рано ще, — пробурмотів Мишко, — ні світ ні зоря, Максиме Максимовичу… Не прилетіли ще ваші кури…
— Зараз ми підемо, ти не сердься…
Але Мишко вже не чув його. Повернувшись на правий бік, він укрив голову хутряною курткою і зразу ж засопів — засинав він умить.
…Сіра смужка над верховіттям сосен була молочно-біла, Світ став реальним і близьким; Ісаєв побачив і валуни, які стирчали з туману, і воду біля берега, яку, здавалося, кип’ятили зсередини, — така пара клубилася над нею; побачив він і трьох качок, що плавали коло берега, то зникаючи в тумані, то рельєфно з’являючись на темній киплячій воді.
Максим Максимович любив бити на льоту: коли стикаються точності двох швидкостей — птаха й дробу, — в цьому є щось від справжнього змагання. Мишаня, правда, сміявся з Ісаєва: і з його маскувального халата, і з вінчестера з розтрубом, і з особливих патронів, які спеціально заряджав лікар Кирсанов, і з того, як Ісаєв мазав по качках з близької відстані. Сам Мишаня до цієї такої дорогої Ісаєву полювальної гри ставився негативно: він сидів на світанковому вітерці в чорному піджаку, помітний за верству, з курковою тулкою, патрони в нього були відвологлі; іноді він починав співати пісень, це розлючувало Ісаєва, але він боявся крикнути, щоб той замовк, бо ждав появи качок, — на вечірній зорі вони з’являються з сірих сутінок несподівано і так само несподівано зникають, мисливцеві лишається лише одна мить на постріл. Але, незважаючи на все це, Мишаня на полюванні був удачливіший за Ісаєва, і качок завжди приносив більше, і завжди кепкував з Максима Максимовича, коли вони сиділи вечорами коло вогнища й готували собі куліш.
Тому Ісаєв поклав собі взяти цих трьох качок, щоб утерти носа Мишкові. Він підождав, поки качки зійшлися, і вистрелив. Одна лежала на воді безформна й жалюгідна, зразу втративши красу, і те, що Ісаєв помітив це, завадило йому вбити тих двох, які свічкою піднялися в сірий туман. Одну він усе-таки вбив, але радості це йому не принесло.
— Ну що, консерви будемо відкривати? — смішливо запитав Мишаня, пораючись коло вогнища.
Ісаєв мовчки кинув дві качки до його ніг і сказав:
— Сьогодні твоя черга скубти, ти — порожній.
— Чому це я порожній? — образився Мишаня й підняв край брезента: там лежали
