Подвійне дно - Алла Сєрова
— Таку непритомність міг викликати сильний стрес. — Рудий відкорковує нюхальну сіль. — Але що саме його налякало?
— Може, випадок із Сашком?
— Може… Гей, друже, ти живий?
Очі Андрія дивляться на нас вже більш свідомо. Тож, прийшов до тями, от і добре.
— Що тобі? Тебе щось налякало? Чи щось болить?
— Ні, все добре, — він намагається посміхнутись, але в нього погано виходить. — Чомусь стало млосно.
— Може, я чогось не побачив? — Рудий занепокоєний. — Потрібно зробити повторну томограму, рентген і аналізи. Я сьогодні чергую, поїдемо до лікарні. Гадаю, нас ніхто не побачить, всі спатимуть.
— Ні, я в порядку!
— У твоєму стані тобі не повинно ставати млосно. Коли таке трапилось, то є причина, і цю причину я знайду, сьогодні ж!
— Ні, правда, все гаразд. Я просто думав про того чоловіка, якого вбили через те, що він одягнув мій костюм…
— Он воно що! — Рудий полегшено зітхає. — Значить, все-таки стрес! Поменше думай про такі речі і не читай газет, бо так і збожеволіти недовго.
5
Іноді я думаю: мабуть, десь там — не знаю, де, на небі, в космосі — все одно, десь там є Хтось, хто розважається тим, що ставить людей в дурне становище. Цей невидимий Хтось, звичайно, любить нас, але здебільшого ми таки мало заслуговуємо на любов, отож Хтось добряче вміє виховувати нас, посилаючи нам різні випробування. І винахідливості цей Хтось не ходить позичати, фантазія в нього працює так, що Лавкрафт і Стаут просто відпочивають.
Сьогодні мені послано пекельний день. Уявіть ситуацію: зранку приходжу на роботу, нікого не займаю, йду перевдягатись, відчиняю двері роздягальні і натикаюсь на картинку з «Кама-Сутри»: наш незрівнянний колега Матяш полірує торпеду об новеньку медсестру з регістратури.
— Одну хвилинку, будь ласка, почекайте! — це він мені кричить. Теж мені, Дон Жуан задрипаний, йому хвилинки досить. Та мені все одно, я йду до сусідньої чоловічої роздягальні, там порожньо. Я похапцем скидаю з себе спідницю і светр, двері відчиняються і входить наш протезист, Юра Голованов. В руках у нього пакет, який він від несподіванки не втримує в ослаблих долонях. Ляп! — у Юри сьогодні день народження, він торт привіз, матуся всю ніч катувалася над бісквітами і бізе. Доки те та се, Юра протер похапцем скельця в окулярах і цілий день загадково посміхається, дивлячись на мене.
Але на цьому мої нещастя не скінчилися. Бо саме сьогодні прийшла моя черга обслуговувати Вікторію Левківну. О, це не пацієнтка, а ієрихонська труба. Вона починає верещати ще в машині, метрів за п’ятсот до дверей нашої клініки. Чоловік твердою рукою веде її до нас, саджає в крісло і говорить:
— Люба моя, ви маєте бути сильною!
Ви думаєте, це він їй говорить? Ні, він говорить це мені! Я маю бути сильною, бо, потрапивши до мене в крісло, Вікторія Левківна міцно стискає зуби і стає схожа на жабу з мультика про Дюймовочку. Ми домовились по черзі обслуговувати цю даму, бо один сеанс зубопломбування з нею дорівнює годині в тренажерному залі. І от сьогодні моя черга. Червона і розпатлана медсестра в регістратурі, масно усміхнений колега Матяш, крихти бісквіту в роздягальні, і Юра Голованов з твердим переконанням, що як чесна людина, він має тепер зі мною одружитись. Апофеозом стала Вікторія Левківна із стиснутими до посиніння щелепами. Мені хочеться тріснути стару кретинку по голові, розчепити їй щелепи і повидирати звідти її погані гнилички, але з багатьох причин це невдала ідея. Вікторія Левківна — дружина нашого шефа.
— А тепер ми розкриємо ротик і я просто погляну, що там сталось.
Вона дивиться на мене білими від жаху очима, і мені стає її жаль. Я розумію: вона справді боїться, боїться так, як деякі люди бояться собак, замкнених приміщень чи гадюк. У дамочки фобія, її б психотерапевтові показати.
— А я боюсь собак.
Вона дивиться на мене, як на маньяка з бензопилою «Дружба», потім її очі набувають більш осмисленого виразу. Вона мене почула, і це добре.
— Правда, страшенно боюсь собак. Спеціально ношу в сумочці кілька шматків хліба, бо варто побачити найменшого цуцика, вірите, хочеться тікати, тікати світ за очі!
— А хліб навіщо носите?
— А як же! Все думаю: підійде страховидло до мене, я кину шматок, доки їстиме, втечу або кудись залізу повище.
— От дивно! А я дуже люблю собак, у мене вдома є коллі, звати Рея, страшенно ласкава, знаєте, просто член родини, всі її люблять. От не думала, що ви можете боятися собак!
— Чому ж, майже кожен чогось боїться.
— Так, маєте рацію. Я от боюсь зубних лікарів. І за іронією долі мій чоловік — власник кількох клінік. А я тільки подумаю про бормашину, про запах — знаєте, оцей ваш тут специфічний запах, тільки в стоматологічних лікарнях такий — все, ноги тремтять, в очах темно, голова обертом…
— Так, всередині робиться холодно…
— Звідки ви знаєте?!
— Я ж вам казала, що боюсь собак! У мене такі симптоми при одній згадці про собаку.
— Ну, це ж треба! А мені чомусь здавалось, що ви взагалі не здатні ні на які почуття! Ой, вибачте, будь ласка, я не те хотіла сказати, та ви завжди така відсторонена і холодна, а я ж дружина шефа, то ваші колеги мені таке про вас розповідають, але тепер бачу: брешуть.
— А навіщо вам розповідають?
— Ну, думають, я Олегові перекажу, вас тут не дуже люблять.
— Це ще м’яко сказано.
— Мабуть, так. Але вони не знають, що я ніколи не лізу в Олежкові справи. Ой, зуб болить, терпіння нема, кілька днів уже. Я від Олега приховувала, а оце сьогодні таки не втерпіла, кава гаряча потрапила, то я аж скрутилась від болю, а він мене сюди…
— Може, я гляну? Ну, справді, а вам дам люстерко, ви все бачитимете. Спробуємо?
— Спробувати можна, але я за себе не можу поручитись.
— Я це зрозумію. Головне, не вкусіть мене за пальця.
— Ні, — вона тихенько сміється, — я не кусаюсь.
Далі все пішло майже добре. Щоправда, справа просувалась досить повільно, мені доводилось пояснювати кожен свій рух, але Вікторія Левківна мовчки знесла процедуру, і коли я скінчила, вона ще була здатна ворушити кінцівками і навіть подякувала мені.
— Я тепер ходитиму тільки до вас.
Я думала, що найгірше вже позаду, але я помилялась. Її слова мене прикінчили, я ледве встояла на ногах. Але і це було ще не все. Бо о другій годині в дверях виросла
